Тарас Чубай у Мюнхені
30 квітня 2012 р.DW: Тарасе, пригадую, як засновник іншого культового львівського гурту «Мертвий півень» Любко Футорський розповідав про те, що львівські формації частіше бувають на гастролях у Західній Європі, ніж на сході України. Ця теза і вас стосується?
Тарас Чубай: Без сумніву, ми буваємо на сході. Не занадто часто, особливо за теперішньої політичної ситуації в Україні. Але коли буваємо, насправді люди дуже позитивно нас сприймають. Всі перепони - вигадані. Насправді немає ніяких проблем між західноукраїнським артистом і східноукраїнською публікою. А взагалі, це не перші мої відвідини Німеччини. Я вже виступав тут у різних місцях. Може, це не були такі гучні концерти. Можна сказати, що Мюнхен це трошки українське місто. Колись я мав декілька виступів тут, ще на початку 1990-х, у складі театру "Не журись!". Маю якнайкращі спогади.
- А є різниця між публікою в Німеччині й в Україні? Репертуар змінюється залежно від географії?
- Тарас Чубай: Публіка тут більш стримана і це якраз добре. Особливо коли більш серйозну і поетичну програму виконуєш. Жанр співаної поезії потребує слухача уважного і не надто рокового. Особливої переваги у репертуарі я не надаю. Зазвичай починаю з більш серйозної програми і до кінця виступу трохи переходжу до "попси". Це моє гумористичне ставлення до самого себе.
- Тарасе, гурт «Плач Єремії» зародився 1990-го року. Це «зоряна доба» в історії сучасної богемної львівської музики: «Не журись!», Сестричка Віка, Василь Чудик, Конгрес, «Мертвий півень», Віктор Морозов…Де сьогодні глибокі тексти, поетика, політичний протест, притаманні тому часу?
- У цьому питанні вже є кілька відповідей. Все стало трошки іншим. Люди старішають, стають стриманішими. Це був чудовий час: кінець 1980-х, початок 1990-х...Такий, справді, розквіт богеми. Час великих надій. Ми вірили, що ми от-от отримаємо нашу Україну і будемо вільні, щасливі. Здавалося, що до цього залишився один крок. Сьогодні ми вже не такі оптимістичні як тоді. Можливо, тому і богема інакше виглядає. Зараз насправді супер-яскравих явищ ми не бачимо. Взагалі, ми бачимо мало українських виконавців в ефірі. Можна сказати - навіть не чути. Коли з’являється україномовна пісня, навіть «попсова», то це справляє враження, що щось несамовите сталося, щось "у лісі здохло". Немає сприятливої атмосфери для розвитку, в тому числі й для української попси.
- Українські літератори, Юрій Андрухович, Юрій Винничук та інші відкрито критикують ситуацію в країні. А у вас теж активна громадянська позиція?
- Моє особисте бажання - триматися осторонь. Мені це все несимпатичне і не хочеться в це занурюватися. Але коли мене журналісти запитують, то чесно відповідаю. Може скластися враження, що я якийсь революціонер. Але просто кажу те, що думаю. Особисто проти мене ніяких випадів не було. Але мене ображає те, як поводиться ця влада, який створює клімат в країні, і як це впливає на розвиток української культури і на життя українців.
- А вас не тягне написати якусь злободенну пісню на кшталт «іноземців» Таліти Кум?
- Музикантів справді краще слухати, ніж давати їм можливість говорити. Треба прийти на мій концерт - і ви всі відповіді отримаєте.
- До слова, про пісні. Може, ви й самі помічали, що легендарна пісня «Лиш вона» чи не єдина українська, яку залюбки співає під гітару київська молодь на Майдані Незалежності. Не боїтеся, що для «зазбручанського» слухача «Плач Єремії» залишиться «гуртом однієї пісні»?
- Я не боюся, бо ті, хто могли би потенційно нас сприймати як «групу однієї пісні» просто не знають, що за група співає. Ця проблема відразу знімається. Навіть не знають, хто це співає. Сприймають це як народну пісню. Вона вже перейшла кілька стадій популярності. Дехто думає, що я автор, ніхто не знає, що її написав Кость Москалець. Але це й добре, бо це справжній шлях шлягеру і справжньої пісні. Вона пішла у народ.
- 2000-го року ваш виступ на майдані на День незалежності спричинив справжній фурор. Чи не вперше ціла Україна почула добірку повстанських й стрілецьких пісень та ще й у роковому виконанні. А сьогодні вас би пустили з такими піснями на головну сцену країни?
- Думаю, що сьогодні не дадуть такої можливості. Офіційні концерти, які відбуваються під патронатом державним, звичайно ні...Позиція нашої держави не є надто проукраїнською. Принаймні не в моєму уявленні. Тоді, 2000-го року, була така ситуація, що не знали, що це ми таке співаємо. Проблема в Україні - неосвіченість. І можна під час якогось несприятливого режиму співати протестні пісні, і ніхто тобі нічого не зробить, бо не знає, що це таке. Тоді, у часи Кучми, ми відчували, що треба таке співати, що треба повернути цю героїку. Вона є у цих піснях. Воно було на часі і зараз є на часі. Необхідно тримати такий героїчний дух у народі, бо він упав після Помаранчевої революції. Шкала драйву пішла вниз, але думаю, що завдяки нашому урядові і президенту вона скоро знову піде догори.
- А у проектів «Наші партизани» і «Наше Різдво» буде продовження?
- Є у мене спільний проект, який стосується козацьких та наддніпрянських пісень. Це спільний проект з оригінальним складом гурту Гайдамаки. Ми маємо студійну сесію, від якої я відірвався, приїхавши до Мюнхена. Сподіваємося восени показати альбом. Тоді будемо готові до концертної діяльності й туру.
- Ваш виступ у Мюнхені збігся з дебатами у Німеччині про бойкот України у зв'язку з порушеннями прав людини в країні. А як ви до цього ставитеся?
- Це все, що відбувається зараз в країні, не може викликати симпатію. Але мені здається, замало реакції, замало тиску на наше керівництво. Мляво Європа і світ реагують. Має бути, як на мене, більше обурення.