Юрій Андрухович: Кнут і пряники ЄС

"Через 20 років усі європейські країни стануть членами Євросоюзу - за винятком країн-спадкоємниць СРСР, які сьогодні ще не в ЄС". Ці слова Ґюнтера Фергойґена, на той час заступника голови Європейської Комісії, пролунали далекого вже нині року 2006-го. Автор цих рядків пригадує весь той розпачливий драматизм, із яким цю беземоційну фразу топового (й типового) євроурядника зустріли в натоді ще частково помаранчевій Україні.

Та й сам автор цих рядків не міг не скористатися Фергойґеновим судженням, коли готував свою промову для книжкового ярмарку в Лейпцигу. Промова виявилася дуже резонансною, надто ж у німецькомовній частині Європи, й тамтешні медіа неодноразово цитували ключове прохання автора до євросоюзівських діячів - не формулювати речей, які вбивають надію. Більшої допомоги від ЄС Україні та її суспільству, на думку автора, й не потрібно було. Максимум, який ви, мовляв, можете для нас зробити, - це ніколи не казати "ніколи". Що, здається, не так і складно.     

З того часу минуло рівно 12 років, протягом яких Євросоюз, сяк-так долаючи свої незліченні кризи, перегруповувався й переформатовувався, а для України та деяких інших "спадкоємниць СРСР" вигадував усілякі замінники на зразок сусідства, партнерства та угод про асоціацію. Крім того, він устиг недорахуватися Великобританії й отримати хвилю переможних націонал-популізмів у більшості країн колишнього "східного блоку". Формулюючи суть процесів у найкоротший спосіб, можна було б обмежитися черговим "щось пішло не так".

Але - о диво! - от і симптом одужання: Євросоюз відновлює тему розширення. І це не просто балачки або, висловлюючись коректніше, умоглядні дискусії. 6 лютого Єврокомісія презентувала нову розширювальну стратегію. Зважаючи на те, що роком Х - принаймні для Чорногорії та Сербії - визначено 2025-й, не можна не віддати належне тому давньому прогнозу Фергойґена. Шкода лише, що той прогноз складався з двох частин - сказати б, ін- та ексклюзивної. До другої належимо ми як "країна-спадкоємниця СРСР". Дуже хотілося б, аби Фергойґенове "ніколи" не справдилося з таким же успіхом, як справджується його "через 20 років".

Про надію, а точніше, про чергову спробу її вбити, я подумав ще того самого дня, коли дізнався про щойно згадану нову Стратегію розширення ЄС. Заголовок однієї публікації не міг не привернути моєї уваги, особливо перша його частина - "Не сподівайтеся на членство".

Цього разу, щоправда, авторство належить не євроурядникові найвищого ранґу, яким був Фергойґен, а впливовому євродепутатові від соціал-демократів Німеччини та керівниці його офісу. Стаття покликана розставити деякі крапки над "і" й передусім довести до відома "країн-спадкоємниць" (Україна, Грузія, Молдова) цілковиту безпідставність їхніх уявлень про своє - хай ще навіть і дуже віддалене - майбутнє у складі ЄС. Бажаючи "спадкоємницям" винятково добра, Кнут Флекенштайн та його співавторка Юлія Ваннінґер наполегливо й - ніде правди сховати - аргументовано радять розслабитися щодо "марних надій на перспективу вступу" й максимально насолоджуватися можливостями, що їх надає синиця в кишені у вигляді Східного партнерства. Але в жодному разі не махлювати з тим Східним партнерством у такий спосіб, що воно, мовляв, є насправді якоюсь там сходинкою до набуття членства. Цього не буде ніколи.

Однак уважніше вчитування дозволяє дійти висновку, що статтю написано не лише для "спадкоємниць", але і для деяких акторів з іншого боку процесу. Ключовим, на мій погляд, є абзац, який зацитую повністю: "Своєю неоднозначною позицією щодо питання про кінцеву мету "Східного партнерства" ЄС не робить послуги ні собі, ні партнерам. Навпаки, такою позицією він провокує конфлікти: стосовно політичних цілей всередині самого ЄС, внутрішньополітичних дискусій у сусідів і зовнішньополітичного напруження у відносинах з Росією".

Отже, вирішального (з точки зору Кнута Флекенштайна та, мабуть, і всієї його партії) актора названо. Це - ну хто б сумнівався? - Росія. Бо якщо перші два типи "конфліктів", від яких застерігає євродепутат ("стосовно політичних цілей всередині самого ЄС" та "внутрішньополітичних дискусій у сусідів") не виглядають аж так конфліктно і знаменують собою радше нормальний процес, то у випадку третього складника таки маємо конфлікт без лапок і навіть у дуже гарячому вигляді. Гарячому настільки, що навіть і слово "війна" занадто сильним здаватися не повинно б.

І тут хочеться запитати - не тільки в авторів публікації, але і в їхніх політичних однодумців загалом: як усе-таки, якою ціною та чиїм коштом ви збираєтесь уникати такого немилого вам "зовнішньополітичного напруження у відносинах з Росією"? Надто ж якщо врахувати очевидне: сама Росія все те напруження і створила, і продовжує створювати? Якими ще можуть бути відносини з агресором та запеклим порушником міжнародного права, як не, м'яко кажучи, напруженими? Ви прагнете ненапружених стосунків зі злочинцем?

Це можливо. Але для цього ви мусите стати як мінімум його співучасником. По-іншому не буває.