Сльози про Майдан

Українські діаспори по всьому світові згуртувалися і, хто як міг, підтримували зимову революцію. Австрійська, приміром, вирішила зробити це у мистецький спосіб. Віденське товариство української молоді поставило театральну виставу "Великий льох". Про те, як п'єса пов'язана з Майданом і наскільки цікавляться подіями вдома українці за кордоном, DW дізнавалося у режисерки постановки Соломії Гусак.

DW: Соломіє, розкажіть, як у Вас взагалі виникла ідея зробити виставу?

Соломія Гусак: Постановка була приуроченою до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Для діаспори це свято стало вже традиційним. Товариство української молоді у Австрії (ТУМА), яке я представляю, вирішило обов'язково щось організувати, тому ми просто почали думати над тим, який твір можна поставити із шевченківського репертуару. Цього року свято Шевченка, звісно ж, просто не могло бути святом, воно мусило мати якийсь інший формат, бо у зв'язку з подіями на Майдані нічого веселого робити ми не хотіли…

Чому вибір пав саме "Великий льох"?

Як відомо, Шевченко майже не писав п'єс. У нього була лише одна, що називалася "Назар Стодоля", але мені вона здалася занадто веселою. Тому я взялася перечитувати "Кобзар" і шукати там щось підходяще. Я хотіла, щоб постановка була не коротшою ніж на годину, а це досить довго як для тексту, тому знайти ідеальний варіант було не так вже і легко. "Великий льох", по-перше, гарно "вписувався" по довжині, і, по-друге, там було багато дійових осіб, а це те, що нам було потрібно. Але найголовніше - цей твір прекрасно підходив тематично, бо він сьогодні є як ніколи актуальним, якщо розглядати його в контексті української революції. Саме тому ми його і вибрали.

Але, наскільки мені відомо, це був не просто класичний Шевченко, адже Ви осучаснили постановку?

Я одразу ж вирішила, що ми не можемо бути "відірваними" від подій, які сьогодні відбуваються на нашій Батьківщині. Тому, незважаючи на актуальність твору, все ж необхідно було доповнити його якимось сучасними елементами. Ми вирішили, що виставу буде добре "розбавити" документальними відеороликами з Майдану. Це була дійсно хороша ідея, ми обрали найбільш емоційні відео, котрі тільки підсилювали драматичність історії і завжди повертали глядача до сьогодення, хоч сам твір і був написаний більше ста років тому.

Соломіє, це Ваш перший режисерський досвід чи Ви вже робили щось подібне?

Ця вистава для нашого товариства є вже третьою. До цього було ще дві спроби, але, звісно ж, ми тоді були взагалі "зеленими" і не мали ніякого театрального досвіду. Цього разу все вже було на значно вищому рівні. Взагалі я вчуся у Відні на мистецтвознавця, і моя спеціальність, у принципі, не дуже пов'язана з театральною режисурою, тому багато чому довелося вчитися самостійно. Це був якийсь такий "стрибок у холодну воду", але я вирішила ризикнути і не помилилася.

Де Ви знайшли акторів? Наскільки важко було їх підібрати?

На диво, акторів ми "назбирали" досить швидко. Вже на першому зібранні нашої організації, на якому ми ухвалили рішення ставити виставу, як мінімум п'ятеро людей зголосилися. Для мене, чесно кажучи, було несподіванкою, що стільки людей хотіли б спробувати себе у ролі акторів. Потім, коли я почала обдзвонювати знайомих, розсилати "електронки", писати на Facebook, люди масово почали зголошуватися і записуватися на імпровізовані "проби". Тому десь за два тижні трупа була зібрана і розпочалися репетиції.

З якими проблемами Ви зіштовхувалися під час підготовки до вистави?

Найбільші проблеми - це були, звісно ж, проблеми з часом. Бо ми усі паралельно вчимося і працюємо, і викраяти свій вільний час було дуже важко. Тому, особливо перші рази, було справді тяжко зібрати всіх на репетиції. Але коли вже майже всі квитки було розпродано і актори зрозуміли, що це вже серйозно, вистава відбудеться і на них прийдуть подивитися двісті незнайомих людей, вони почали відповідальніше ставитися до репетицій. Ми репетирували впродовж двох місяців, по три рази на тиждень.

Звідки Ви брали кошти для фінансування вистави?

Наша організація, від імені якої ми готували виставу, не є комерційною, тому своїх коштів у нас немає взагалі. Саме тому нам потрібно було знайти якийсь оптимальний варіант театру. Ціна квитка була 5 євро, з розрахунком на 200 глядачів, тому, відповідно, нам треба було шукати щось у цій ціновій категорії. Але ми вирішили, що це має бути обов'язково театр, а не просто якесь приміщення. Ми хотіли, так би мовити, перейти на інший рівень, хотіли, щоб наша вистава не була лише "внутрішньою". Нашою ціллю було, щоб її змогли побачити усі українці, які проживають у Австрії і мають бажання прийти до нас.

Власник театру, який Ви орендували, зробив вам суттєву знижку, поясніть, будь ласка, чому ?

Власник театру, де ми ставили виставу, він сам із Чехії. Коли ми з ним зустрілися вже щоб оглянути залу і розповіли, власне, що постановка торкається революційних подій на Майдані, він висловив нам свої співчуття і сказав, що чудово нас розуміє, бо спогади про "Оксамитову революцію" у нього ще залишилися свіжими, а сам він, як виявилось пізніше, навіть брав активну участь у "Празькій весні".

Крім того, щоб підтримати нашу ініціативу, він зробив нам досить хорошу знижку, за що ми йому, звісно ж, дуже вдячні. А вже під час вистави, він був на ній також присутнім, було видно, що вона його дуже зачепила і розчулила. Бо він сидів зі сльозами на очах і потім розказував нам, як ми добре все передали, він навіть згадав свою молодість…

Якою була реакція глядачів, чи задоволені Ви, як режисер, результатом?

Дуже задоволена. Чесно кажучи, я навіть не очікувала такої реакції публіки, для мене це було великою, але приємною несподіванкою. Ми ставили її два рази в один і той самий день, і обидві прем'єри пройшли на "ура". Зал був двічі забитий настільки, що доводилося навіть доставляти стільці. Для мене було найголовнішим, щоб актори отримали задоволення від процесу і було видно, що нам вдалося "покайфувати". Але оскільки це була драма, що перебивалася відеороликами з Майдану і це все ще й "підігрівалося" українською народною піснею, як у запису, так і в живому виконанні, наші очі не просихали від сліз. Притому плакали ми і на репетиціях, і вже безпосередньо у день вистави.

Ми пройнялися кожен своєю роллю в окремості і настроєм вистави загалом, тому, коли у залі наступала тиша, у паузах, можна було почути, що люди також схлипували. А це означає, вони нам повірили. Звісно ж, не має межі досконалості, і були моменти, які ще можна було б відшліфувати, але для глядачів тоді це все не мало значення. По закінченню - як перший, так і другий раз - нам аплодували стоячи, що, як на мене, є найвищим "глядацьким компліментом".

Одразу ж після прем’єри Ви отримали вже кілька запрошень від інших українських діаспор у Європі. Розкажіть, куди саме збираєтеся поїхати на гастролі?

Так, це правда. Чесно кажучи, ми взагалі на таке не розраховували. Першими нас запросили діаспори у Мюнхені і Парижі, куди ми думаємо їхати вже десь у кінці чи середині жовтня. Далі нас запрошують до Риму, там нас вже чекає церковне товариство, котре виявило великий інтерес до нашої постановки, тому зараз ми вже більш-менш спланували наше, так би мовити,маленьке турне, і вже з нетерпінням чекаємо осені.