Чи можлива «Нова холодна війна»?

Володимир Путін переконаний, що Росія з усіх боків оточена ворогами. Він вважжає, що дестабілізуватти ситуацію в країні бажають не лише терористи з Кавказу, на чиєму сумлінні лежить нещодавно влаштоване кровопролиття в бесланській школі. «Певні кола намагаються створити в нас внутрішньополітичну кризу, вони тягнуть за свої ниточки, змушуючи нас на міжнародній арені увібрати голову в плечі», – так оцінив російський президент дяльність західних експертів з російських питань. У внутрішній політиці Путін намагається шляхом зміни виборчого законодавства ще більше позбавити прав російські регіони, посилюючи свої й без того необмежені впливи. А зовнішнополітично Росія забезпечує собі вплив за допомогою нафти й газу.

Пише журнал ВІРТШАФТСВОХЕ і пригадує недавній російсько-німецько-французький саміт:

Три тижні тому в Сочі Ґергард Шредер і Жак Ширак дали Путіну «зелене світло» на продовження його агресивної політики у Чечні. Німецький канцлер навіть назвав псевдовибори нового чеченського президента «цілком прийнятними». Обидва західноєвропейські політики пообіцяли Росії надати будь-яку допомогу в боротьбі з чеченською загрозою. І що має з цього Західна Європа? Відповідь проста: нафту й газ. Росія – найважливіший експортер нафти для Німеччини. Недаремно Шредер висловив свою подяку Путіну за «дуже важливе рішення» підвищити рівень річного видобутку нафти в Росії.

Далі тижневик ВІРТШАФТСВОХЕ описує методи Москви з відновлення впливів на пострадянському просторі:

Російська політика щодо колишніх республік СРСР набирає агресивних обрисів. І при цьому важливу роль відіграє енергетична політика. Путін намагається оживити «паперову» СНД. Москва бажає отримати більший вплив на політичне й економічне життя своїх сусідів. Систематично Росія намагається дестабілізувати ситуацію в дружній до США Грузії, підтримуючи сепаратистські рухи в Південній Осетії та Абхазії. У такий спосіб Росія прагне зашкодити побудові нафтогону з Каспію до Туреччини через грузинську територію. Москва підтримує Вірменію у її тривалому конфлікті з багатим на нафту Азербайджаном, аби розпалити прикордонне протистояння між цими державами. В Україні проросійські політичні групи перешкоджають здійсненню економічних реформ. Якщо українці під час виборів у жовтні віддадуть свої голоси за прозахідного ліберала Віктора Ющенка, то між Москвою та Києвом може виникнути відкритий конфлікт. Але без російських енергоносіїв Україна заледве зможе дати собі раду. Це ж стосується і нових членів ЄС Литви та Естонії.

Перейдемо до іншої теми. Тижневик ЦАЙТ коментує німецько-польський конфлікт, який виник минулого тижня через проблему повоєнних біженців та відшкодувань і відповідної ухвали польського Сейму:

Чи були всі спроби примирення марними? До цього часу німецько-польські взаємини на подив успішно рухалися до ”нормалізації”, настільки успішно, наскільки це взагалі можливо за умов такої жахливої передісторії. Тож саме тоді, коли дует Варшава-Берлін міг би працювати вже в рамках Євросоюзу, було б особливо нерозважливо ставити добрі відносини на карту. У цьому зв”язку вже навіть поговорюють про ”провокацію”. Йдеться про рішення польского парламенту, уповноважити уряд провести переговори з Берліном щодо ”німецьких репарацій”. Утім, голова польського уряду Белька офіційно і однозначно відмежувався від цієї позиції: його країна не виставлятиме жодних претензій на репарації. Таким чином, цей інцидент став історією. Але обидві сторони, польський Сейм та організація німецьких переселенців ”Пруська опіка” говорять не тільки про гроші, вони ще й розмахують дрючком моралі. Усупереч усім спростуванням, намаганням позбутися образу ”злочинного народу”, для німецької сторони така позиція може носити відтінок ревізіонізму. А польський ревізіонізм навпаки хотів би перекреслити процесс нормалізації, який бере початок з 1970 року – підсумовує газета ЦАЙТ.

Огляд тижневої преси підготували Любомир Петренко та Ірина Кащей