1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
Література

Таня Малярчук: Осінь, яку створив Рільке

15 вересня 2017 р.

"Знаючи, якими різними, навіть протилежними були життєві долі Рільке і Стуса, іноді здається, що один мусив спокутувати за іншого", - Таня Малярчук, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/2k3SU
Українська письменниця Таня Малярчук
Українська письменниця Таня МалярчукФото: M. Stiller

     Мій Божечас наставЗадовгим було літо.

Впізнаєте?

Я зустрічаю вже тридцять четверту осінь і принаймні половину з них проводжу під бубоніння собі під ніс оцього вірша Райнера Марії Рільке "Herbsttag", який українською звикло перекладають як "Осінній день", хоча мені більше подобалася б назва "Осінній час" або "Час осені". У дванадцяти простих рядках німецькомовний поет зумів без краплини пафосу вмістити таку до болю знайому сезонну тугу за недосяжним, меланхолійне спостерігання за відмиранням природи і загострене відчуття власної самотності - неприкаяної, неуникної, остаточної. Цей вірш ідеальний, з якого боку на нього не глянь. Більше нема що ані додати, ані відняти. Він як порцелянова вежа зі слів, всередині якої можна задихнутися від чистоти і вишуканості звучання, від правдивості символів і щемкості вібрацій. Осінь така, якою її змалював Рільке. Ба більше, Рільке її створив - осінь, яку ми знаємо.

     Годинник сонячний у тінь сховай

     І дай вітрам полями шаленіти.

Кожен германіст мріє перекласти "Herbsttag" своєю мовою. І зазнає нищівної поразки, бо його довершену простоту неможливо відтворити без втрат. Утім, навіть найнезґрабніші переклади все одно по-своєму симпатичні. Їхня кількість на українську вражає, вражають способи перекладачів віднайти якесь нове, доречніше, слово, нову лаконічність, сучаснішу формулу. Безуспішно, звичайно. Я знаю, бо пройшла той самий шлях. Цитований тут варіант - мій власний, можливо, не гірший, але точно не кращий, просто плюс один у довгому списку невдач.

     Ще два погідні дні плодам вділи.

     Тихщо спізнилися у дозріванні.

Мені пощастило бути на могилі Рільке у Швейцарії. Він заповів поховати себе в містечку Рарон, на подвір'ї красивої церкви, що готично стримить над розкішною гірською долиною річки Рона в кантоні Валліс. Навколо - шпилясті Альпи, виноградники, пасовиська з чорними вівцями і багато, дуже багато сонця. Гуляючи тамтешніми околицями кілька осеней тому назад, я не могла позбутися думки, що перебуваю в самому серці ідеального світу, за яким так тужив з іншого боку планети Василь Стус, без перебільшення - найвідданіший і найпристрасніший перекладач Рільке.

Він взявся за роботу, мотаючи строк у мордовських таборах. "Умови спонукають мене естетизуватися, - писав звідти родичам. - Не журіться дуже, у мене все є. Надішліть хіба що дві пари теплих чорних трусів і один вірш Рільке".

Або: "Надішліть мені липового цвіту і один вірш Рільке".

Або так: "Циганську голку для штопання, вовняних ниток, маленькі ножиці, аби вуса рівняти, і один вірш Рільке".

"Надсилайте мені побільше віршів Рільке, але прошу вас - переписуйте уважно і не робіть помилок!"

Родичі переписували і надсилали, з помилками і без. Це була така безумна гра.

    поквап і соки їх останні

    солодкіу вино міцне зціди.

Наступним листом Стус відправляв вже перекладений вірш назад. Або ж звітував: "Рільке твого я отримав, дякую. Як там із грипом у вас? Лютує? Бо до нас поки що не дійшов… Трохи зле, сипляться зуби, але решта все добре".

І до дружини: "Дуже прошу, надішли мені вірш Рільке "Schauende", бо вже холодно, дощить, а я не можу згадати багатющої подоби осені, яку дав Рільке і зробив своєю, - не пам'ятаю, як тужать від самотності".

    Хто був один самотнім далі буде.

    Бродяга дому більше не знайде.

    Листи напише довгіне засне.

Стусова одержимість його "чудовим ангелом" Рільке зворушлива і гірка водночас. Знаючи, якими різними, навіть протилежними були життєві долі цих двох поетів, іноді здається, що один мусив спокутувати за іншого. "Як шкода, - говорив Стус, - що мій світ є інший від того, в якому жив він". Ці слова тяжко читати передовсім тому, що сам Рільке, мешкаючи чи то в Парижі, чи на італійському узбережжі в стародавньому замку Дуїно, чи у Венеції, чи там-таки над Роною у Швейцарії, якраз ненавидів свій світ, як він твердив, світ втрачених цінностей, "де немає Бога для смиренних і безголосих". Рільке марив тим світом, який пізніше дістався Стусові, він був захоплений Росією. Називав її батьківщиною своєї душі, земним царством, де можна пустити коріння і нарешті знайти народ, який заслужив, щоб його любили. Народжений в одній імперії, австро-угорській, він тужив за іншою. Двічі бував у Москві і навіть подумував там оселитися, влаштувавшись штатним кореспондентом в одній газеті.

І якби редактор московської газети відповів (а не відповів), то ностальгійний Рільке ще встиг би пізнати своє обожнюване "земне царство" під червоними прапорами Великого Жовтня і навіть стати свідком заснування перших концтаборів, що їх пізніше об'єднають під загальною назвою ГУЛАГ.

Звідки багато років по тому, вже на початку 1980-тих, Стус напише: "Любі мої, дозволив собі зайвину - почуватися смертником. Мабуть, зарано. Чекаю на Рільке. Надішліть четверту Дуїнську елегію. Не для того, щоб перекласти, а для того, щоб мати як молитву".

    Блукатиме алеями безлюдними,

    Поки осіннє листя не спаде.

Пропустити розділ Більше за темою