Малюнки камерою: виставка німецького відео-арту в Києві
17 червня 2011 р.
На виставці «RECORD AGAIN!» – 40 років німецького відео-арту.de – Частина ІІ», яку в Києві презентує німецький культурний центр Ґете-Інститут разом із Національним художнім музеєм України, представлені 43 твори відео-арту останніх чотирьох десятиліть. У роботах семи митців виринає історія початку відеомистецтва в Німеччині зі своїм соціальним і політичним забарвленням - інтерв’ю з Ґретхен, дружиною лідера західнонімецького студентського руху 60-х років Руді Дучке, східноберлінська відео-акція «Увага камера», а також боксерський поєдинок на підтримку прямої демократії, який організував відомий постмодерний митець Йозеф Бойс на виставці documenta 5 в 1972 році.
Відео-арт можна сміливо назвати найсучаснішим видом сучасного мистецтва. Замість олівця – відеокамера, замість малюнку – рухоме зображення зі своєю технікою виконання – монтажем, зі своїм настроєм, власним авторським меседжем. Німеччину ж називають другою батьківщиною відео-арту після США, а точніше – Нью-Йорку, де це мистецтво зародилося у середовищі поп-культури. Та популярним на рівні з живописом, скульптурою чи фото це мистецтво досі назвеш навряд чи, хоч із цим і не погоджуються його дослідники.
Рівноправне мистецтво
«На мій погляд, у відео-арту не лише такі ж самі права, як і в інших видів мистецтва, але воно сьогодні є певним інтегральним елементом мистецької творчості, адже нині настільки багато митців працюють із відео. Арт-галереї мають серйозно вирішувати, як показувати це відеомистецтво, адже в іншому разі вони ризикують опинитися десь поза межами сучасного мистецтва», - каже куратор фестивалю відео-арту Videonale у Бонні Ґеорґ Ельбен, який приїхав представляти виставку в Києві і прочитав для охочих власну експертну доповідь.
Подібні зустрічі Ельбен вважає однією з головних запорук зростання не лише цікавості до відеомистецтва, але і його глибшого розуміння й сприйняття. Експерт визнає: відео-арт хоч і присутній майже повсюди, проте далеко не всі навчилися його не лише сприймати, але й показувати. Особливо коли йдеться про більш ранні твори.
«Треба розуміти, що відеоарт дуже змінився з технічного боку. І коли ми маємо справу з більш ранніми роботами, треба розуміти, що сучасної техніки тоді не було, вони не були пристосовані до сучасних моніторів, проекторів тощо. Сучасні прилади по-іншому відтворюють відео, треба зважати на те, які градієнти кольорів задумував автор і як вони мають передаватися нині», - каже Ельбен.
Вперше в Україні
На київській виставці, за його словами, відчуття оригіналу пережити, на жаль, не можливо – роботи демонструються на сучасних моніторах із навушникам, по декілька творів на один дисплей. Та, на переконання Ельбена, велике досягнення цієї виставки вже в тому, що ці роботи в принципі вперше можуть бачити українці, а відтак – поступово вступати у глобальний мистецький дискурс відео-арту.
Він сподівається, що українці проймуться естетикою представлених на виставці робіт та з іще більшою цікавістю поставляться до іще однієї частини колекції німецького відео-арту, яку Гете-Інститут планує привезти до Києва наступного року.
Автор: Данило Білик
Редактор: Леся Юрченко