Коментар: Серпень 1991-го - приречена революція
Комуністичний режим від'їхав в історію на бронетранспортерах, залишивши за собою запах солярки. 21 серпня 1991 року ми стояли на Манежній площі з моєю приятелькою Катею та спостерігали, як останні військові залишають центр Москви.
"Ви тільки в народ не стріляйте!"
Лише за два дні до цього мене вранці розбудив дзвінок університетського друга Олексія: "Петровичу, прокидайся! У країні переворот!" Я зловив таксі й дорогою до редакції газети "Куранти", де я працював, прикріпив до комірця куртки невеликий значок у вигляді російського триколору - щоби самому собі довести, що не боюся.
Але страх та відчуття, що все пропало, були в перший день путчу дуже сильними. Я, як і багато хто, топив ці емоції в роботі. Нашу друкарню закрили путчисти з ДКНС (ГКЧП), хоч саму газету не чіпали. Ми були змушені друкувати її на ксероксі, а потім самі роздавали її солдатам, котрі сиділи на броні своєї техніки на сусідніх перехрестях. Вони охоче її брали. "Ви тільки в народ не стріляйте!" - просили ми їх. Пам'ятаю, як один лейтенант сказав мені: "Не хвилюйтеся, точно не будемо". І це вже давало надію.
І ось тепер ми з Катею стоїмо на Манежній і готові розплакатися від щастя. Від того часу збереглося майже нереальне відчуття того, що раптово розчинилися двері у майбутнє, причому в таке майбутнє, яке ще за кілька днів до цього нікому й наснитися не могло. Ми вперше відчули себе громадянами вільної країни. І, що важливо, цю свободу ми здобули самі.
Вкрадена країна?
Зараз я розумію, що так почувалися передусім москвичі та петербуржці. Росія переважно так і не зрозуміла, що відбулося. Вона схаменулася значно пізніше і прокляла нас. Скільки разів за ці роки мені доводилося чути від людей у різних містах Росії: "Ви вкрали у нас країну!"
Їх можна зрозуміти. "Преображенська революція", як дехто її досі називає (19 серпня церква святкує Преображення Господнє), була фінальним актом драми, головні ролі в якій грали москвичі, петербуржці, жителі Балтії, кавказьких республік Союзу та Західної України.
Решта громадян СРСР спостерігали, як ми спільними зусиллями добивалися чесних виборів депутатів, скасування шостої статті конституції, яка санкціонувала всевладдя КПРС, ухвалення закону про засоби масової інформації. Врешті-решт, ми й вийшли на вулиці у серпні 1991 року, щоби не дати путчистам повернути час назад. Я не хочу сказати, що решта країни складалася всуціль з реакціонерів або байдужих. Але велика антикомуністична революція 1991 року стала кульмінацією зусиль зовсім небагатьох.
Туга за імперією
Це і є головна причина її поразки. Меншість хотіла свободи та демократії. Їх досі бажають, за різними даними різних соцопитувань, від 10 до 15 відсотків населення. Більшість же мріяла про заповнені полиці крамниць, американські бойовики та розважальні шоу на ТБ - і щоб без партійних зборів.
Її важко звинувачувати. 74 роки комуністичного терору різного ступеню інтенсивності вплинули на нас настільки сильно, що, як я зараз розумію, демократичний рух у Росії моєї молодості був практично приречений на поразку. Так, Борис Єльцин не провів реформу армії та спецслужб і не хотів люстрації - але деякі інші посткомуністичні країни обійшлися без них. Так, приватизація була несправедливою - але інших у природі не буває. Так, Захід підтримував у Росії політиків, які йому сподобалися, а не створення інститутів - але що по-справжньому могли тоді зробити США та Західна Європа?
Усі ці причини вторинні. Первинна ж - незжита туга за імперією, приналежність до якої компенсувала вбогість радянського життя. Нинішня влада це чудово розуміє, тому що сама зазнає таких самих почуттів. А ще державна пропаганда інтенсивно культивує цинізм - цинік не вірить у можливість змінити світ на краще, і цим дуже зручний для влади. Ну, і генетичний радянський страх перед можливими репресіями - куди ж без нього? Добу не обманеш. Сьогоднішні захмарні рейтинги президента і загальна згода людей із зовнішньо- та внутрішньополітичним курсом Кремля значать лише одне: нинішні керівники висловлюють справжні думки росіян. А ми, постарілі та дедалі менш численні учасники "Преображенської революції", - ні. Можливо, поки ні.
Пам'ять про майбутнє
Адже будь-які масштабні зміни в житті народів - завжди результат дій меншості, що зловила вітер історії. Дуже хочеться думати, що насправді чверть століття тому ми випередили час. Хто стане наступним, кому вдасться "відчути момент"? Нові "ліві"? Націоналісти? Ліві, які до того ж ще й націоналісти? Взагалі якісь "приморські партизани"? Не виключено. Чи країна все ж прокинеться до нормального, вільного та мирного життя? Повірити в це важко, але не вірити - неможливо.
Зміни прийдуть доволі швидко. Але ніхто не може знати, якими вони будуть. Що залишиться нам? Тільки одне: не забувати, частиною чого ми були і не піддаватися цинізму. Ті, хто дихав повітрям 1991-го - охоронці спогадів про час, коли слова "свобода" та "демократія" не були порожнім звуком. Я живу надією, що ця пам'ять рано чи пізно комусь знадобиться.