Ні, цей результат референдуму у Туреччині здобутий не легітимним шляхом. Той, хто ув'язнює опозиційних політиків, забороняє проводити виборчу кампанію політичним опонентам та закриває рота журналістам, не може претендувати на демократичну легітимність.
І оскільки Реджеп Таїп Ердоган (президент Туреччини. - Ред.) поводився саме таким чином і при цьому - згідно з офіційними даними - виграв лише з невеликою перевагою у голосах, виходить, що голосування щодо майбутньої повноти влади турецького президента є результатом не вільного волевиявлення, а насильницьким поглинанням демократичної держави.
Вільне волевиявлення у Німеччині
У Німеччині ж ситуація була іншою. Близько півтора мільйона громадян Туреччини, які мешкають у ФРН, мали вільний доступ до інформації. Агітацію у рамках передреферендумної кампанії проводили усі основні турецькі політичні сили, свобода слова не обмежувалась, а той, хто критикував Ердогана, не боявся того, що опиниться за ґратами.
Тим не менш, понад 63 відсотки тих, хто взяв участь у голосуванні в Німеччині, підтримали запропоновані Ердоганомконституційні зміни. В абсолютних цифрах це близько 450 тисяч осіб.
І цей факт має розбуркати Німеччину. При цьому не має значення, що тут проголосувала лише половина виборців-турків, а в Австрії, наприклад, підтримка Ердогана виявилась вищою. Якщо так багато людей, які живуть у Німеччині, підтримують людину, яка, серед іншого, має намір запровадити смертну кару, то їхня інтеграція, попри усі успіхи, мала збої.
Для того, щоб дійти правильних висновків з цієї ситуації, Німеччина повинна бути чесною перед собою. Політичні сили та громадянське суспільство повинні визнати свої упущення. Звичайно, у нинішній рік виборів це становить певну загрозу, адже популістські дебати про подвійне громадянство та фантазії про видворення з країни призводять тільки до того, що грають на руку популістам з партії "Альтернатива для Німеччини".
Нарешті рішення щодо членства в ЄС
Німеччина також не зможе спиратись на конструктивні зауваження Брюсселя. Бурхливі реакції наступного за референдумом дня і пізніші погрози остаточно припинити переговори щодо вступу Туреччини до ЄС виглядають безпорадними та сміхотворними. Навпаки: якраз оця багаторічна тяганина туди-сюди дала багатьом туркам відчуття, що насправді в ЄС їх бачити не хочуть, та зрештою спонукала Ердогана до того, щоб продемонструвати силу та владу, проводячи відвертий антиєвропейський курс.
Євросоюз повинен нарешті чітко визначитись: якщо Туреччину не хочуть мати повноцінним членом, про це потрібно сказати відверто і шукати інших шляхів для співпраці.
Туреччині ж насамперед потрібні економічні зв'язки з Європою. І це Ердоган розуміє. Адже свій вплив він здобув завдяки успішній економічній політиці в минулі роки. Але зірка Ердогана швидко згасне, якщо нинішній економічний спад Туреччини й далі триватиме такими темпами. В країні вже спостерігається інфляція на рівні понад 11 відсотків, а рівень безробіття становить 13 відсотків, що є рекордним показником за останні сім років.
Німецькі турки повинні допомогти
Німеччина має бути в змозі самотужки вирішити проблему з "німецькими" прихильниками Ердогана. Вона повинна свідомо позиціонувати себе як країна емігрантів - але не з порожніми балачками про домінуючу культуру і мультикультурність, а з відстоюванням демократичних конституційних принципів. Принципів того, що той, хто живе у Німеччині, визнає заборону дитячих шлюбів та злочинність вбивств "око за око, зуб за зуб". Принципу рівноправ'я, який стосується не тільки жінок, а й гомосексуалів. Того принципу, що Основний закон є вищим законом і одним законом для всіх - і це не обговорюється.
Популістам же для успіху у Німеччині потрібна непевна ситуація. Їм потрібно живити страхи, щоб потім грати роль єдиного рятівника від них. До цих змагань не варто долучатись, оскільки врешті-решт - принаймні в нашому суспільстві, яке перебуває у постійній напрузі, - завжди виграє той, хто кричить найголосніше. Тож зараз особливо затребувані ті три мільйони турків, які або вже не мають турецького паспорта або відверто виступають проти антидемократичного курсу Ердогана.
Вони потрібні для зведення мостів між турецькими громадами та німецькою більшістю, яка потребує нині ґрунтовного аналізу того, чому так багато турків виявились дезорієнтованими. Водночас Німеччина повинна викристалізувати свої інтеграційні успіхи минулих років та взяти їх за модель вирішення нинішньої ситуації.