Жертви двох диктатур: у ФРН вийшла книжка про остарбайтерів
1 листопада 2019 р.
"Знак не зітреться. Історія остарбайтерів", - так називається книжка, видана зараз німецькою мовою історико-просвітницьким товариством "Міжнародний меморіал" спільно з Фондом Гайнріха Белля (Heinrich-Böll-Stiftung). Презентація цієї книжки відбувається зараз у багатьох містах Німеччини. Кореспондент DW попросив розповісти про неї співробітниць "Міжнародного меморіалу".
Олена Жемкова, виконавча директорка "Міжнародного меморіалу": "Меморіал" вже багато років займається темою громадян Радянського Союзу, що були примусово вивезені на роботу до Німеччини. Чому ми взагалі цим займаємося, адже ці люди - жертви нацизму, а не сталінізму? Перш за все: звичайно, дуже багато хто з трьох з половиною мільйонів остарбайтерів, які опинилися в Німеччині і в окупованих нацистами країнах, загинули там. Але справа в тому, що на тих, хто повернувся до СРСР, чекала важка, часом трагічна доля також і на батьківщині. Дуже багатьох з тих, хто носив нагрудний знак "OST", звинуватили в колабораціонізмі, хтось потрапив у табір. Але навіть не потрапивши у табір, вони все життя піддавалися дискримінації. Тому не випадково ми називаємо цю багаторічну програму "Жертви двох диктатур".
В "Меморіалі" є величезний архів, присвячений цим людям, понад 300 тисяч їхніх листів. Ми були першими, хто, в принципі, підняв розмову на цю тему. Ми самі не очікували такого відгуку. У відповідь на невелику статтю в газеті "Известия", де ми сказали: ці люди - теж жертви, на нас обвалився шквал листів від цих людей. Статтю передрукували більше двохсот районних, місцевих газет тоді ще колишнього СРСР. Це був початок величезного історичного архіву.
Олена Козлова, директорка архіву "Міжнародного меморіалу": Це 328 тисяч листів, якщо бути точними. Причому не лише коротких листів про те, що так, я теж був у Німеччині, але і листів з якоюсь історією, зі спогадами, документами, фотографіями, - в книзі "Знак не зітреться" їх дуже багато. Складається величезна трагічна історія людей, об'єднаних однією долею викрадення, повернення і однаковою несвободою, плямою на все життя і двозначним становищем серед своїх односельців, сусідів, співгромадян.
DW: Когось з цих людей насильно вивезли до Німеччини, якась частина поїхала добровільно-примусово, обдурена обіцянками. Їхні долі відрізнялися після війни?
Олена Козлова: Ні. Лише для тих, хто сам зізнався в СМЕРШ, що добровільно поїхав до Німеччини, покарання було більш суворим. Але й інших відправляли на примусові роботи - наприклад, на відновлення Донбасу, Кузбасу... Вони не могли вільно виїхати з цих будівництв, змінити місце проживання.
Ірина Щербакова, керівниця молодіжних та освітніх програм "Міжнародного меморіалу": У кінці війни в Німеччині опинилося майже сім мільйонів радянських громадян. Це військовополонені, це ті, кого прямо відправляли з радянської території в концтабори, і величезна маса - понад три з половиною мільйона - так званих "східних робітників" - остарбайтерів, тих, хто був вивезений з території СРСР до Німеччини. Від них не залишилося в публічному просторі практично нічого. Адже це були люди, переважно, не писемної культури, вони були вивезені в Німеччину в дуже молодому віці, з одного боку. А з іншого боку - це була мовчазна пам'ять. Їхній досвід абсолютно не вписувався в радянську чорно-білу військову історію. Запис в анкеті кидав на них тінь, і вони це приховували, це заважало і навчанню, і кар'єрі, і вступу в партію...
Ми спробували дати загальну картину: що це були за люди? Яка була у них доля? Що вони пережили? Різні публікації були. Але настільки цілісної, зрозумілої розповіді - не було. У книзі ми спробували зробити це як би від їхнього імені. Хоча, повторю, спогадів дуже мало, адже це не були люди, які записували спогади. Ми почали робити з ними інтерв'ю. Встигли записати сотні людей в Росії, Україні, Білорусі. Зуміли підкріпити це фотографіями, документами, причому і німецькими документами: хтось це все-таки зберігав.
Завдяки роботі "Меморіалу" виник архів, почалися виплати з боку німецької сторони колишнім підневільним робітникам, компенсаційні виплати. Німецькі концерни, німецький уряд якось компенсували цим людям їхню каторжну працю...
Російською мовою книжка "Знак не зітреться" вийшла в кінці 2016 року. Який резонанс був?
Олена Козлова: До нас у більшому обсязі стали надходити запити від родичів, чиї рідні колись були остарбайтерами. Знайти, дізнатися про їхню долю, - це залишається в сім'ях. Один запит був, наприклад, від правнука тієї людини, з якою ми колись записали інтерв'ю. Тобто у нас була її історія, у сім'ї - ні. Виходить, що ми повернули їм долю їхнього прадіда.
Книжка отримала в Росії премію "Просвітник". Попит на неї дуже великий, від тиражу не залишилося вже майже нічого, і цього року ми перевидали її.
Ще одну важливу справу ми зробили зараз: в мережі з'явилися подкасти цих історій. Малої частини цих історій, звичайно.
Олена Жемкова: Реакція була дуже багатошаровою. Було багато запитів, до речі, і з Німеччини. Вони просили знайти якихось конкретних людей, шукали контакти. Запити надходили і з державних установ, і від недержавних організацій, музеїв, з фірм, які хотіли виплатити компенсацію, і від приватних осіб. Ми жартома називали себе тоді міжнародним довідковим бюро. Зараз, на жаль, запитів майже немає.
Але це все ж виходить на якийсь новий рівень - і завдяки цій книзі, і тому, що вона отримала першу премію "Просвітник" як найкраща книжка року, і завдяки тому, що наші колеги-меморіальці, нове покоління, оцифрували практично весь цей архів: всі документи, листи, фотографії, всі інтерв'ю... Все це на сайті "Меморіалу", всі свідчення доступні.