Оксана Линів: Вишиванки допомагають зберегти ідентичність
24 липня 2021 р.
25 липня 2021 року в рамках всесвітньо відомого музичного Байройтського фестивалю буде виконана опера "Летючий голландець". Примітно те, що вперше за багаторічну історію цього музичного заходу тут диригуватиме жінка - українка Оксана Линів. DW розпитала мисткиню про її очікування, а також про особливості кар'єрного шляху у "чоловічій професії".
Deutsche Welle: Пані Линів, Ви маєте кілька тижнів на те, щоб ознайомитися з легендарною оркестровою ямою. Як Ви її оцінюєте?
Оксана Линів: Дуже добре. Я добре бачу сцену й можу диригувати стоячи. Для цього в мене саме відповідний зріст. Адже ця оркестрова яма планувалася саме для Ріхарда Ваґнера.
...він, як відомо, мав зріст 166 сантиметрів. Тож як там диригують Ваші колеги-чоловіки?
По-різному. Дехто, мабуть, сидячи. Взагалі ця оркестрова яма, так само як і весь оркестровий апарат, дуже особливі, навіть за розміщенням місць, що значно відрізняється від звичайного оркестру.
Під вашим керівництвом буде виконана опера "Летючий голландець", що стане прем'єрою на цьому фестивалі. Який Ваш підхід до цього твору?
Коли я беруся за якийсь твір, то для мене це завжди означає зануритися в життя та духовний світ композитора. Готуючись до диригування в цій опері, я побувала в місті Меудон поблизу Парижа, де Ваґнер у свої молоді роки працював над "Летючим голландцем". Тоді він жив у злиднях, зазнавши невдачі й розчарувань у Паризькій опері. І цей його юначий гнів, цей порив за гаслом "Я вам усім покажу" - все це чується з першого такту "Летючого голландця". Саме це стало для мене ключовим моментом. Цей твір не можна сприймати й тлумачити з позиції зрілого Ваґнера.
Вам теж довелося ще замолоду прокладати собі шлях у професії, що завжди вважалася чоловічою. І все це в Україні, чиє суспільство радше тяжіє до патріархату. Наскільки важко Вам було пробитися, і як це впливає на Вас ще й по сьогодні?
Коли я почала вчитися на диригентку, то була єдиною такою на усю Львівську музичну академію. Мені доводилося вислуховувати запитання на кшталт: "Навіщо тобі це потрібно? З цього все одно ніколи нічого путнього не вийде" тощо. Але я одразу відчула внутрішній магнетизм цієї професії. Мене завжди приваблювало не місце диригента саме по собі. Тобто, головним було не те, щоб стояти перед усіма і показувати, що робити далі. Для мене головним була й залишається музика, твори композиторів. Диригувати Шосту симфонію Чайковського, або оперу "Тоска" Пуччіні, чи "Валькірію" Ваґнера, або симфонії Ґустава Малера - ось що для мене мало справжнє значення, це просто п'янило мене. Саме це завжди щоразу зміцнювало мене на моєму шляху.
Ви - перша жінка, яка диригуватиме в Ваґнерівському храмі муз. Наскільки це важливо для Вас?
Той факт, що я жінка, не зробить партитуру "Летючого голландця" важчою чи легшою. Те, що я - жінка й стоятиму тут на місці диригента, можливо, є символом нашого часу. Звісно, я сподіваюся надати позитивний приклад. Це важливо не лише для мене, а також, хоч і дещо патетично сказано, важливо для світу й для майбутнього.
Коли Ви диригуєте, то справляєте враження дуже рішучої. Одразу розумієш: це - шефиня. Чи потрібно диригентці бути суворішою, ніж диригентові?
Ні, суворішим бути не потрібно нікому, байдуже, чи йдеться про жінок чи чоловіків. Визначальну роль для диригента відіграє характер.
А як Ви описали б свій характер?
Для мене важливо точно втілити в життя моє бачення музики. А якщо цього не трапляється, то мають бути вагомі підстави для того, чому це не так. Я завжди готова йти на компроміси, адже по-іншому в опері просто неможливо. Але ніщо не має загрожувати ідеї композитора й формі твору. Водночас я дуже самокритична й часто страждаю через це.
Можна тільки уявити, як Вам зараз стають у пригоді ці риси на Байройтському фестивалі, де вже давно все стало традиційним і структурованим та незмінно передається наступним поколінням. Чи відчуваєте Ви певну повагу чи, може, навіть тремтливу пошану від такого завдання на такому заході?
Ну, це не страх. Це почуття досить складно описати. Байройтський фестиваль - це дуже особливий світ, світ у собі. Це справді магічне місце. Тут ідеться не лише про виконання блискучих творів спільно з видатними митцями. Ідеться про загальну творчу спадщину Ріхарда Ваґнера та його філософію. Тут відчувається вся його неймовірна, титанічна енергія, з якою він перенаправив на цілком новий шлях оперне мистецтво, взагалі музику. Він впустив у світ цілком нову музику. Все це має якісь нотки буддизму, адже щоб зробити прощу на це місце, потрібно залишити позаду всі повсякденні речі й піти на досить особливий виклик для себе.
Ви пам'ятаєте свої перші відвідини Байройтського фестивалю?
Звісно. Це було в серпні 2013 року. Тоді Кирило Петренко диригував "Валькірію" Ваґнера. Я змогла тоді відвідати цю прем'єру, оскільки мала запрошення як його майбутня асистентка в Баварській державній опері. Тільки щоб побувати на цій прем'єрі, я подолала шлях зі Львова до Байрота.
Коли світло пригасло, настала цілковита темрява. Диригента не було видно, але можна було відчути очікування тисяч людей, що прибули з різних куточків світу. А потім раптом заграв оркестр, і не можна було зрозуміти звідки долинає звук. Це лунало майже містично, ніби сама музика неслася з землі. Навіть тепер, коли я про це згадую, в мене аж мурашки бігають по спині. Не знаю, що може вразити сильніше. Для нас - служителів музики - мистецький спадок у Байройті - це свого роду релігія.
Оперу "Летючий голландець" на Байройтському фестивалі виконуватиме міжнародна команда. Наскільки німецьким ще є цей фестиваль?
Та й справді, наш голландець - співак Джон Лудгрен родом зі Швеції, Асмік Грігорян, який співає Сенту, - вірменсько-латвійського походження, Дмитро Черняков - з Росії, а я - українка. У хорі та оркестрі є представники понад 30 країн та національностей. На мою думку, Байройтський фестиваль такий самий міжнародний, як і весь музичний світ. Можливо, навіть дещо більш міжнародний.
2017 року Ви диригували в рамках спільного проєкту Deutsche Welle і Бетховенського фестивалю Campus. Яку роль відіграв цей проєкт у Вашому творчому злеті?
Дуже важливу. Насамперед тому, що за допомогою Deutsche Welle, Федерального молодіжного оркестру Німеччини, а також Бетховенського фестивалю в рамках підготовки було створено новий оркестр, відомий тепер як Молодіжний симфонічний оркестр України. Тепер цей оркестр успішно виступає. Цей оркестр, а також пов'язана з ним думка про примирення, - найголовніше для мене, як для українки.
На Байройтському фестивалі Ви також виступатимете в одному зі своїх чудових костюмів, що вже стали частиною Вашого реноме, тобто практики своєрідних жіночих варіацій поєднання строгості диригентського вбрання й барвистого козацького поясу. А за межами сцени Ви часто вдягаєте українські народні вбрання? Як Ви віднайшли в собі цей стиль?
Для мене костюм диригентки - це своєрідне озброєння. Я маю почуватися абсолютно впевнено. Але водночас він має бути елегантним і насамперед зручним, щоб я мала змогу цілком зосередитися на музиці. Ще з часу мого держіспиту мої костюми вигадує для мене одна дизайнерка зі Львова, яка працює в Львівській опері. А так, ремінь - це дуже практично, адже допомагає тримати поставу.
А щодо народних костюмів, то так - я фанатка й пристрасна колекціонерка, адже українські народні вбрання, насамперед вишиванки, - це не просто одяг, це - душа народу. Кожен регіон, навіть кожне місто має свій власний колір і орнамент шиття. Але я їх ношу і повсякдень, або ж на свята. Це допомагає мені зберігати мою ідентичність на чужині.
Читайте також: Сім міфів про Байройт