1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Наталка Сняданко: Восьме літо без Криму

17 червня 2021 р.

"Щоб отримати від відпочинку у Криму лише приємні спогади, слід було відпочивати подалі від цинічного місцевого сервісу", - Наталка Сняданко, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/3v63J
Українська письменниця Наталка Сняданко
Українська письменниця Наталка СняданкоФото: Kateryna Slipchenko

Напевно, найяскравішими моментами і спогадами про відпочинок у Криму завжди були повернення додому. Достатньо було пересісти з потяга Сімферополь-Київ до потяга Київ-Львів, і відразу виникало відчуття неправдоподібності. Неправдоподібно густа засмага на шкірі змушувала повірити у те, що така страшна спека не просто існує, а й щойно була твоєю реальністю протягом кількох тижнів. Смак кримського портвейну, який ще вчора, на пляжі, здавався неймовірним, тепер був просто приторним. Пересохла шкіра лущилася і опадала на брудну підлогу вагона білим луповинням, а у спогадах перемішувалися у чудернацьку кашу краєвиди, від краси яких перехоплює подих, і сервіс, від потворності якого теж перехоплює подих, але по-іншому.

Невловима поезія торшерів

Крим завжди асоціювався у мене з дуже дозрілим і, ймовірно, смачним персиком, спробувати який не наважуєшся, бо над ним кружляють, готові опуститися на здобич, потворні товсті мухи. Спогади про Крим слід ретельно сортувати, відділяючи у них неминучі зіткнення з брутальною реальністю побуту від чистої поезії гір, моря, піску, пронизливо блакитного ранкового неба, зоряного нічного неба, хвиль, дощів, рідкісних хвилин на самоті з природою. Щоб отримати від відпочинку у Криму лише приємні спогади, слід було відпочивати подалі від цинічного місцевого сервісу, у якому "комната с торшером" чомусь коштувала удвічі дорожче, ніж без торшера, а за "комнату с трюмо" просили ще більше, ніж за торшер, причому торшер не працював, а трюмо було надтріснуте і пощерблене у всіх можливих місцях.

Читайте також: Катерина Бабкіна: То моє море

Незалежно від наявності торшера чи трюмо прокидатися доводилося під неприємно вологою ковдрою в кімнаті з укритими грибком стінами, потім стояти у черзі до рукомийника і з усіх сил старатися не дивитися на забуту відставним полковником із сусідньої кімнати вставну щелепу в склянці, намагатися не слухати, як господар свариться з кимось по телефону, не вдихати запаху пригорілого сала і яєчні, якою щоранку снідає подружжя похмурих пенсіонерів із Москви, і не реагувати на глухувату дружину відставного полковника за сусіднім перекошеним дерев'яним столиком в альтанці на подвір'ї, яка щоразу дивувалася, почувши розсіяне галицьке "Прошу?", і перепитувала свого чоловіка: "И что она все время просит?"

Першим, що слід було надійно видалити з романтичних спогадів про відпочинок у Криму, була дорога. Брудні вагони потяга із наглухо забитими цвяхами вікнами, верхні полиці, щільно заставлені ящиками з фруктами, які загрозливо нависають над головами пасажирів, іноді звідти вивалюються попереджувальні жмені вишень або абрикос. Але потяги були ще елементом розкоші у порівнянні з локальним транспортом. У потязі принаймні можна було залізти на горішню полицю і випростатися, дослухатися до ритмічного погойдування і поскрипування, засинаючи і прокидаючись під сновидіння із пляжними краєвидами.

Читайте також: Катерина Калитко: Сабир

Дорогою назад уже було складніше абстрагуватися від вигод, але тішила думка про наближення дому, про прохолоду, омріяний дощ, душ, зручне ліжко, приглушені барви, запахи і стишені голоси. Тішила думка про те, що вже незабаром на базарі не треба буде пояснювати, що таке цитрина, і можна буде не криючись говорити українською, і за це ніхто не вимагатиме відразу потрійну ціну за послуги чи товари, хоча це "всюду сейчас практически свободно разрешено", як сформулювали би це кримські екскурсоводи своєю химерною російською і ще химернішими уявленнями про свободу (цікаво, що у них "разрешено несвободно"). Голоси екскурсоводів ставали замріяно-піднесеними, коли вони згадували "нашего последнего царя из династии Романовых" чи говорили про "нашу страну, начиная с 1940 года", так, ніби ця страна продовжувала називатися СССР, а останній із Романових мирно доживав віку в Лівадійському палаці, купаючись у поіржавілій ванні, яку так непросто було туди завезти і про яку так люблять згадувати кримські екскурсоводи як про неймовірне санітарне досягнення. Точніше, любили згадувати у 1990-х. Відтоді я не бувала у Криму і не чула місцевих екскурсоводів.

"Наш последний царь"

Але у деякі з тодішніх кримських спогадів хочеться повертатися, хочеться берегти їх і знайти неіснуючі світлини з нічних посиденьок біля ватри, під час яких на знайденому на сусідньому дикому пляжі шматку бляхи запікали зловлених тут же, неподалік від пляжу, мідій і запивали місцевим кріпленим вином. Хочеться знову відчути на шкірі приємний прохолодний доторк глини, якою можна було обмазуватися досхочу теж тут же, на пляжі, і давати їй повільно висихати під сонцем. Хочеться знову знайти прісне джерело у траві, біля якого жили жаби, доводячи своєю присутністю, що воду цю можна пити. Навіть набережною Коктебеля хотілося би прогулятися. Особливо у дні після бурі, коли місцеві відпочивальники ще до обіду розкупили всі продукти і напої, а під вечір містечко наче вимерло у лінивому посталкогольному трансі.

Читайте також: Таня Малярчук: Крим - тепер його можна не любити

Так от, локальний транспорт. У порівнянні з ним навіть плацкартні вагони 1990-х видавалися не менш захмарним досягненням цивілізації, ніж лівадійська чавунна ванна, яку опускали в море, потім гріли у ванні морську воду, і лише після цього запускали у воду нащадків "нашего последнего царя". І я навіть не про легендарний сімферопольський тролейбус, який відважно і зі скрипом скочувався по крутому серпантину. І не про натовпи місцевих і туристів на зупинках в очікуванні рейсового автобуса, який курсує за йому одному відомим графіком. У цей автобус навіть не обов'язково лізти, щоб отримати гострі відчуття. Точніше, лізти у нього без крайньої потреби взагалі не варто. Тобто не варто було у 1990-х. Достатньо було подивитися, як відважні молодиці у розфарбованих яскравими квітами байкових халатах, туго напнутих на грудях, штурмують двері цього автобуса, виставивши поперед себе, мов зброю, туго перемотаний пелюшкою згорток із немовлям. Ну, тобто можна і не дивитися на це, а заплющити очі і потім лише пересвідчитися, що всі живі, в автобусі, поїхали геть. Тим, хто не пробився у рейсовий автобус, залишалося і далі чекати на Ґодо на переповненій зупинці або ж сподіватися на випадкове чудо, точніше, мікроавтобус, який проїздитиме повз і несподівано відкриє свої задні двері для бажаючих досісти. На одному з таких автобусів, у який мені одного разу довелося сісти, був напис: "Пиривозим тоже людей". А всередині люди тулилися на дерев'яних лавах поряд зі свиньми.

Восьме літо без Криму

Цього року український ПЕН ініціював у соцмережах флешмоб, у рамках якого члени організації діляться своїми фото і спогадами про Крим. У кожного з нас свій Крим. Точніше, свій Крим є у кожного з нас, народжених ще у "нашей непобедимой стране". Ми більше не їздимо до Криму. Хтось не їздить сім років, відколи Крим окупований. Хтось перестав їздити ще раніше. Поетична аура студентських тусовок у Криму розвіялася ще до окупації, коли ненав'язливий, а подекуди і геть цинічний кримський сервіс переміг красу краєвидів. Безальтернативність відпочинку в Криму назавжди залишилася в минулому.

Дуже хочеться вірити, що коли окупація закінчиться, все там зміниться. З'явиться сервіс, інфраструктура, відновиться екологія. Персик залишиться, мухи зникнуть. І їздити до Криму буде не просто дорого, як колись, а й приємно. І коли за вікном потяга повільно пропливатимуть останні кримські пейзажі, на рекламних щитах більше не буде чудернацьких написів із 1990-х, які назавжди залишаться у моїй пам'яті: "Фінська покривля" або "Скупаем шкуры производим кожу". Вже не кажучи про: "Вспомните, как вы жили, за тех и голосуйте!"

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Кримські політв’язні: мистецтво у Києві нагадує про бранців Кремля (09.02.2021)