На жаль, зі смертю покоління, яке особисто пережило Другу світову війну, згасає й переконаність у тому, що війна, яка є частиною європейського минулого, за жодних обставин не повинна стати частиною майбутнього Європи. Опитування громадської думки, проведене на замовлення міністерств закордонних справ у деяких державах-членах ЄС, показало, що найчастіше в можливість війни між європейськими країнами в найближчі десять-двадцять років вірять європейці у віці від 18 до 24 років. Ці дані, безумовно, свідчать про кінець "післявоєнного періоду" - ще до приходу в Європу коронавірусу.
"Можливо, причина, через яку ми ніколи не здобуваємо науки з історії, полягає в тому, що ми не можемо уявити собі реальність війни і її наслідків - через страх, що якби ми це зробили, то перестали б вірити в бога й наших ближніх", - писав американський поет Чарльз Сімік.
Читайте також: Ялтинська конференція: хто розв'язав "холодну війну"?
Війни пам'яті в Європі
За 75 років після закінчення Другої світової війни в Європі жодна європейська столиця не матиме великих урочистостей з цієї нагоди. Причина - пандемія COVID-19. Але Європу вразив не тільки коронавірус - її вразив вірус історичного ревізіонізму. Те, що ми спостерігаємо в Росії і деяких східноєвропейських країнах, - це взяття на озброєння пам'яті про війну. Незгода з поглядами влади щодо цього вважається злочином.
Першою жертвою війни завжди є правда. А під час війни за історичну пам'ять першою жертвою стає усвідомлення складності історичних подій. У пропагандистській війні за пам'ять про Другу світову війну ні Росія, ні деякі східноєвропейські держави не показали себе з кращого боку.
Відповідно до офіційної точки зору Кремля, кожен, хто виступає проти радянської окупації Східної Європи після 1945 року, - фашист. І будь-яка критика політики Сталіна розцінюється як цілеспрямована спроба применшити вирішальну роль Червоної Армії в перемозі над Адольфом Гітлером (Adolf Hitler). У цілій низці східноєвропейських держав реакцією на цю позицію став абсолютно протилежний погляд на історію: всіх тих, хто воював проти СРСР, - навіть якщо вони були союзниками нацистів - там вважають героями.
Читайте також: Російські погрози та тиск з Китаю: чому меру Праги виділили державну охорону?
Історична правда не може бути чорно-білою
Але історія набагато складніша. Директор Фонду Меморіального комплексу Бухенвальд Фолькгард Кніґґе (Volkhard Knigge) у розмові з американською філософинею Сюзан Нейман, авторкою книги "Вчимося в німців", якось сказав: щоб чорно-білий наратив міг стати правдою, "потрібно мати концентраційний табір без комуністів і радянський табір без нацистів".
Але Бухенвальд, який нацисти побудували як концентраційний табір в "третьому рейху" і який після війни став радянським табором, - це найкращий приклад того, що такі політично коректні табори є нічим іншим ніж вигадкою.
Проте визнання цієї проблеми не є свідченням того, що обидві сторони цієї війни однаково неправі в своєму баченні історичної пам'яті. Кремль може по праву наполягати на тому, щоб були визнані жертви радянського народу. Але акцент тут повинен бути зроблений на слові "радянський", а не "російський". Адже в боях з Гітлером загинули мільйони українців, грузинів і жителів Середньої Азії. У Білорусі війну не пережив кожен третій.
Війна за значення слова "звільнення"
Звичайні війни здебільшого ведуться за території. Війни пам'яті - за значення слів. А в нинішніх російсько-українських, російсько-польських чи російсько-чеських війнах пам'яті йдеться про значення слова "визволення".
У 1985 році президент ФРН Ріхард фон Вайцзекер (Richard von Weizsäcker) увійшов в історію, оголосивши 8 травня днем звільнення Німеччини. Своїм співвітчизникам він сказав: те, що під час війни багато страждали і німці, - правда; і те, що після війни з німцями несправедливо обійшлися, - теж правда. Але у німців немає права вважати себе жертвами, тому що саме вони несуть відповідальність за незрівнянно більші страждання інших народів і за Голокост. До того ж, німці мають розглядати завершення війни як звільнення, бо хоча Німеччина і програла війну, в підсумку вона виграла свою свободу. І саме свобода, а не перемога, зрештою, має значення.
Читайте також: Звільнення чи окупація? Скандал у Софії
Урок, не засвоєний Кремлем
Той урок, який засвоїли німці, досі не зрозуміли в Кремлі. Адже саме в цьому різняться країни Центральної та Східної Європи від Західної, коли мова заходить про закінчення Другої світової війни: східні європейці не могли оголосити 8 травня 1945 року днем свого звільнення. Незважаючи на те, що прихід Червоної Армії означав перемогу над нацистською Німеччиною, вона не звільнила ці країни.
Президент Росії Володимир Путін не хоче визнавати те, що загибель мільйонів радянських громадян під час вигнання нацистів зі Східної Європи не дає Москві права вирішувати, коли східноєвропейські країни мають святкувати своє звільнення. Жертви радянських солдатів вимагають поваги, і будь-яка спроба применшити роль Радянського Союзу в розгромі Гітлера рівносильна історичному ревізіонізму. Водночас пам'ятники радянським маршалам і танкам не можна називати пам'ятниками визволителям через те, що в східноєвропейських суспільствах їх такими не вважають.
За 40 років після закінчення війни днем звільнення для німців 8 травня оголосили не союзники, а президент Німеччини. І тільки східноєвропейці мають право вирішувати, який саме день їм вважати днем свого звільнення.
Автор: Болгарський політолог Іван Крастев - керівник Центру ліберальних стратегій у Софії і науковий співробітник Інституту гуманітарних наук у Відні. Видавництво Klett-Cotta і Благодійний фонд Allianz Kulturstiftung у 2020 році присудили Крастеву премію імені Жана Амері в галузі публіцистики. Нагородження відбулося 4 травня 2020 року.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.