Уже лише ліниві не поговорили про різноманітний та багаторівневий інструментарій російської пропаганди, яка зараз, як ніколи (або як завжди?) націлена проти України. Росія успадкувала потужну і, на жаль, ефективну школу радянської пропаганди і нечувано її розвинула, докидаючи грішми, ікрою, балетом і Львом Толстим там, де просто різноманітно і наполегливо поширюваних одних повідомлень і блокування інших не досить.
Але доведено: найкраще працює те, що люди, як їм здається, вирішили самі. Відтак дуже багато зусиль і підходів витрачається на те, щоби світ вирішив - українці не ОК. Саме на такому примітивному рівні, на жаль, ухвалюється багато рішень, базується підтримка або ні рішень цілих урядів і політик цілих країн. Хочемо ми бути з ними чи не з ними? Вони свої чи не свої? Вони подобаються нам чи не подобаються нам? Ще незаплямованіше це виглядає, коли меседж що "Українці не ОК" розповсюджують... самі українці.
Інформаційно-психологічні спецоперації, тобто запуск чуток і розкачування, даруйте, срачів - це те, у що зараз вкидається дуже багато зусиль, адже традиційні класичні техніки дезінформації та пропаганди, властиві Росії, зараз працюють гірше, бо всюди про них говорять і кожен більш-менш масштабний випадок стає кейсом обговорення в міжнародних медіа. А от вивчити суспільні настрої, намацати масові больові точки, вкинути інформацію в найбільш чутливу і найменш захищену критичним розумом аудиторію - це, на жаль, працює. Згадайте історію про Cambridge Analytica і вплив на результати голосувань та рішень шляхом маніпуляції думки людей в соціальних медіа за допомогою реально дрібниць, на перший погляд, зовсім не важливих і тому таких, які не здаються небезпечними.
З 2013 року українці та українки демонструють нечувану стійкість, солідарність, свідомість і громадянську відповідальність, але всі ми люди та іноді ламаємося на дрібницях. І мене найбільше, даруйте, вкурвив не масовий вкид про розкрадання гуманітарної допомоги, не натужні намагання розколоти суспільство на тих, хто воює, версус тих, хто відсиджується на Західній чи на тих, хто поїхав, версус тих, хто лишився, а просто манікюр. Манікюр, на якому пригоріло однаково всім і який з дрібної гігієнічної процедури чи з selfcare-звички перетворився в руках (чи на руках?) українців і українок у зброю масового ураження (на жаль, самих же себе).
Читайте також: Щоденник війни. П'ятий тиждень довгого лютого
Десь уже після звільнення Бучі та Гостомеля, коли з України виїхало понад чотири мільйони біженок з дітьми, до того ж багато з них пережили дійсно складні досвіди, і багато країн - і уряди, і прості громадяни, і українські спільноти там, - згуртувалися на тому, щоби допомогти їм знайти допомогу, житло, одяг, їжу та заробіток. Коли уряди країн, до яких було спрямовано найпотужніший потік біженців, ухвалили закони і постанови про захист, матеріальну підтримку та пільги. Коли компанії типу Мeta почали збирати окремі робочі групи для підтримання морального здоров'я й цілісності тимчасово переміщених українців і українок та їхніх дітей, визнаючи, яку психічну шкоду чинить одразу кільком поколінням ситуація, що склалася, і як важливо цьому запобігти. Тоді десь в Німеччині чи, може, у Франції якась нещасна українська жіночка спитала в сім’ї, що її прийняла, де тут зробити манікюр.
Може, насправді її навіть не було, цієї української жіночки, може, це була хороша спроба російського інфотехнолога, але цілком припускаю, що таки комусь з чотирьох мільйонів переміщених жінок, частина з яких точно намагалися знайти працю як няні, куховарки чи пекарки, медсестри чи консультантки на рісепшені клінік і готелів (тобто, для яких критично важливі були доглянуті і здорові акуратні руки), знадобився манікюр.
Читайте також: Освіта, житло та робота: ЄК ухвалила нові заходи підтримки біженців з України
Але поки психологи всього світу писали: люди, яких ви приймаєте, у страшному стресі, вони не в собі, багато з них пережили непідйомний досвід прямої загрози життю чи смерті близьких у них на очах, і всі вони - втратили все, що мали, все, на що вони спиралися; не збожеволіти їм допоможе, якщо дати їм приватний простір, зону комфорту та час і почуття безпеки; уникнути важких депресивних станів допоможе хоча би часткове, наскільки це можливо, відновлення звичної вдома рутини - звична їжа, купівля речей, як вдома, відновлення роботи, наскільки це можливо, ритуали турботи про себе - українці та українки в соцмережах масово вирішили, що манікюр це занадто. Або принаймні їм здалося, що це вони самі так вирішили.
Хочеться послуговуватися тут більш вишуканою лексикою, але як людина, якій привести, власне, нігті до ладу руки дійшли на третій місяць вимушеної імміграції, дозволю собі сказати: це був ефект гівна на вентилятор. Він зачепив буквально всіх. Тих, хто уже живе за кордоном і вважає, що манікюр це задорого і зайва розкіш; тих, хто переймається, що манікюр роблять лише легковажні жінки і що такі біженки створять неприйнятний образ українок за кордоном; тих, кому просто шкода, щоби хтось зробив манікюр; тих, кого обурило, що десь біженки з'являлися з новими айфонами чи в куртках Гуччі (так, ніби новий айфон захистить від уламків ракети, а курка Гуччі - від пострілу в лобове).
Читайте також: Щоденник війни. Як ти?
Одночасно в десятках груп українців у різних країнах в соцмедіа всі, всі зійшлися на тому, що біженки, які полишили дім і претендують на (цілком законну) матеріальну допомогу, житло чи інші пільги, встановленні урядами країн, що, власне, цих біженок приймають, не мають право робити манікюр. Чому? Бо ні.
На питанні "Чому" загалом часто ламається хитка серцевинка інформаційно-психологічних спецоперацій. Ну тому, що нема об'єктивної причини, чому людина, яка має якусь потребу, яка не порушує чинного законодавства і засоби на її задоволення (в цьому випадку - суму від 10 до 50 євро, в залежності від країни), здобуті без порушення чинного законодавства (навіть якщо це належна за законом матеріальна допомога), не може витратити ці засоби на задоволення цієї потреби. Немає і бути не може.
Те саме стосується людей в хороших куртках, на дорогих машинах чи з айфонами. Дуже ймовірно, що це все, що в них залишилося. І те, що русня скидає зараз на їхні домівки бомби, а в них дивом залишився мерседес чи дорогий телефон, не позбавляє їх фундаментальних прав людини. У тому числі права вибору - що і як їм робити з тим, що в них є, яку допомогу приймати, а яку ні, куди їхати, чого боятися, кому довіряти. Все, що вони мусять - не порушувати чужих фундаментальних прав та законів. Якщо в когось з цього приводу інші очікування - це завжди проблема того, хто очікує.
Читайте також: Українські біженки в Німеччині заснували оркестр
Мені боляче було фізично дивитися, як впродовж кількох тижнів розносився дискурс "жахливих українських біженців", які просять прихистку, а потім сміють робити манікюр. Особливо коли доходило до прямих принижень, образ і пропозицій повернутися назад під бомби чи в Бучу (це в моїй системі цінностей поза межами людяності взагалі). Розумом я розумію, що люди роблять це не зі зла і що за цим стоїть грамотна і спрямована діяльність, але боляче все одно.
Але є й хороші новини. Про це можна говорити, і щоразу, знову і знову, хтось почує, зрозуміє, буде уважним, добрішим і перестане втягатися в таке нищення своїх же власними руками. Зараз усі перелякані, і цілком зрозуміло, що виголошення власних постулатів про те, як треба, а як ні, і що кому можна, а що ні, створює ілюзії підтвердження якоїсь власної сили, а отже, безпеки. Але власну силу можна відчути й в інший спосіб - коли бути щедрими, коли бути добрими, коли бути терплячими, коли давати та підтримувати вибір, коли розуміти та приймати емоції, коли підтримувати тих, що в скруті, і навіть коли дозволити людині, яка хоче зробити манікюр, зробити манікюр, і не мати про чужий манікюр взагалі ніякої думки.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.