1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Біженки з України у Берліні. Чотири історії з перших вуст

5 березня 2022 р.

Чотири українки, чотири матері, які зуміли вивезти з охопленої бойовими діями України своїх дітей, розповіли кореспондентові DW про те, як для них почалася війна і як вони дісталися Берліна.

https://p.dw.com/p/483q4
Черга в Центрі реєстрації та первісного розподілу біженців, Берлін
Черга в Центрі реєстрації та первинного розподілу біженців, БерлінФото: Nikita Jolkver/DW

Загальна кількість українських біженців уже перевищила мільйон. Понад половина з них знайшли притулок у Польщі. Багато біженців вже є і в інших сусідніх з Україною країнах - Словаччині, Угорщині, Румунії та Молдові. Але дедалі більше їх вже у Німеччині, зокрема, у Берліні. У німецьку столицю біженці з України прибувають здебільшого трьома шляхами: потягами з Польщі - на головний вокзал, автобусами - на центральний автовокзал та на власних машинах прямо до берлінського Центру реєстрації та початкового розподілу біженців. 

"Ми вже тиждень живемо у машині"

Цей центр - за адресою Oranienburger Straße 285, 13437 Berlin - розташований в районі Райнікендорф на великій території однієї зі столичних лікарень. Це досить далеко від центру, і припаркуватися десь поруч проблемою ніколи не було. Наразі всі прилеглі вулиці та парковки найближчих супермаркетів забиті машинами з українськими номерами.

Машини з українськими номерами перед берлінським Центром реєстрації та первинного розподілу біженців
Машини з українськими номерами перед берлінським Центром реєстрації та первинного розподілу біженцівФото: Nikita Jolkver/DW

Жінка середнього віку щось похапцем шукає серед сумок та пакетів у багажнику машини. "Так, не до вас зараз, - відмахується вона. - Дітей он у машині знову нудить, витерти нічим".

У машині їх - троє малих і ще троє дорослих. Заспокоївши дітей, жінка знову повернулася до кореспондента DW. І ось що розповіла Наталя:

"Ми з Миколаєва. Жили поруч із військовою частиною. Як почалися вибухи, діти прокинулися. Ми схопили що встигли, тільки найнеобхідніше, і поїхали з дітьми світ за очі. У мене дитина старша, а ці дві маленькі дівчинки Юлині - Рада та Міра. "Ми вже тиждень живемо в машині. Дітей у ній годуємо. На заправках візьмемо теплої водички і все. З нами один чоловік. Він інвалід, до служби непридатний. Тому його теж випустили. А мій чоловік і мій син - йому 25 років - племінник… Всі там залишилися. Сказали, хочемо йти захищати країну, у тероборону пішли. Там дуже страшно, справді. Новини - це одне, але там, де ми були, просто жах".

З машини вийшла Юлія:
"У нас поруч аеропорт. Вибухова хвиля прямо в скло вдарила, світло згасло. Ми без грошей, без нічого стрибнули в машину і поїхали. Рідні у мене там залишилися. Ховаються у підвалах. Світла немає. Купити нічого не можна. Дитячого харчування немає. Ліків теж. Аптеки закриті. У підвалах же й народжують. Були ми на трьох кордонах, але проїхати врешті-решт вдалося через Словаччину, а потім через Польщу".

У Харкові, 3 березня 2022 року
У Харкові, 3 березня 2022 рокуФото: Sergey Bobok/AFP/Getty Images

"Все, що ми з чоловіком нажили за 10 років, лишилося там"

Серед біженців на території Центру особливо багато жінок із дітьми. Деякі навідріз відмовляються розмовляти з журналістами, інші, навпаки, дуже охоче розповідають про пережите останніми днями. Їм явно хочеться виговоритися, вилити душу. Одні фотографуватися не хочуть, інші погоджуються.

Тетяна з синами Єгором та Артемом погодилася сфотографуватися лише наполовину
Тетяна з синами Єгором та Артемом погодилася сфотографуватися лише наполовинуФото: Nikita Jolkver/DW

Тетяна, двоє дітей, Єгору - дев'ять років, Артему - чотири:

"Ми з Ірпеня. Це Київська область, поруч із Гостомелем. Там якраз зараз ідуть сильні обстріли. У перший день війни ми прокинулися десь о пів на п'яту від вибухів. Одразу почали збиратися, вирішили їхати у бік Німеччини, бо у нас тут є добрі знайомі. Зібралися за пів години, речей взяли дуже мало. Практично все, що ми з чоловіком нажили за 10 років, залишилося там. І родичі наші теж там залишилися - на Черкащині, це приблизно 200 кілометрів на південь від Києва. Їхали ми на робочій машині чоловіка - йому директор дозволив її взяти, щоб сім'ю вивіз. У нас своєї не було. Ми десять років собі у всьому відмовляли, нікуди у відпустку не їздили, збирали на своє житло. А тепер ми залишилися зовсім без нічого. Навіть гроші там лишилися.

Ірпінь, 3 березня 2022 року
Ірпінь, 3 березня 2022 рокуФото: Getty Images

Нам сказали, що траса на Житомир і далі на Львів є небезпечною, що там обстріли. Тому їхали на північ, ближче до кордону з Білоруссю, трасою, яку у нас називають "Варшавкою". Хоча нам і говорили, що на тому боці, у Білорусі, стоять танки, які можуть піти на прорив до нас.

Нам вдалося всім виїхати. Того дня ще всіх випускали і чоловіків теж. А указ про мобілізацію лише увечері надійшов. Ми ще встигли. Але батьки сестри залишилися там. Вони взяли до себе ще дві сім'ї. Там зараз знову йдуть сильні обстріли. Ми й ночами не спимо, весь час їм дзвонимо, питаємо. Дуже важко. Постійно на нервах. У чоловіка в Берліні є двоюрідна сестра. Вони з чоловіком нас прийняли, тому ми поки що зупинилися в них".

Вже попрощавшись, Тетяна знову повернулася до кореспондента DW: "Скажіть, я фотографка, у мене тут є шанс знайти роботу за професією? І ще. Я трохи знаю англійську, а з курсами німецької тут як, допоможуть?".

"У дитини на другу добу піднялася температура, на третю - у мене"

Ірина з Києва, двоє дітей:

Ірина та її донька Мія
Ірина та її донька МіяФото: Nikita Jolkver/DW

"24-го рано вранці мені зателефонувала моя подруга, сказала, щоб ми потихеньку збиралися, збирала діток, бо почалася війна. На вулиці вила сирена, але ми не дуже поспішали. У нашій сім'ї четверо дітей. Молодшій три роки, старшій 16, мій чоловік і я. А потім ми почули вибухи, злякалися, кинули в машину, що було під рукою, - гречку, макарони - і вирушили на виїзд з Києва. Затори були жахливі. З двору довго виїхати не могли. А потім, коли їхали, на невеликі зіткнення машин уже ніхто й не звертав уваги і не зупинявся.

Спочатку хотіли їхати на дачу, але потім зателефонували подружці й вирішили їхати до Тернополя, до Західної України. Їхали 13 годин. Вся дорога - одна пробка. У Тернополі зупинилися у знайомих, там уже було п'ять чи шість сімей. Переночували. Потім поїхали далі - до кордону із Польщею.

Там на КПП Краковець у пробці простояли три доби. У дитини на другу добу піднялася температура, на третю - у мене. Пекельні були умови. А сам кордон перейшли дуже швидко. Далі до Варшави до знайомих наших знайомих. Два дні побули у них, а потім вирушили сюди. Тут уже й хрещена моя є, то хоч хтось".

"Спочатку поїхали зі Львова на схід, за сином"

Євгенія зі Львова, двоє синів:

Євгенія та її син Любомир
Євгенія та її син ЛюбомирФото: Nikita Jolkver/DW

"Ми живемо у Львові, але старший син Любомир навчався у місті Кропивницькому у кадетській школі для хлопчиків. Кропивницький - на південний схід від Києва, між Миколаєвом та Черкасами, трохи далі за Вінницею. І коли о п'ятій ранку мене розбудила моя подруга, я найперше поїхала заправитися до повного бака. А потім поїхали на схід за сином - через Тернопіль, Хмельницький, Вінницю, Умань та Кропивницький. Їхали 16 годин. На трасі у напрямку до центру України пробок не було, а ось на захід була суцільна пробка. Але на деяких ділянках і в наш бік дорога була заблокована через обстріл, наприклад, біля Умані, де бомбардували військові склади. Тому іноді їхали полями і лісами.

Сина ми забрали, а моя мама залишилася у Кропивницькому. Знаючи, які пробки на нас чекають у зворотному напрямку, ми поїхали на захід старою київською трасою - Сквира, Любар, Кременець, Почаїв, Броди, Львів. Дорогою дуже хвилювалися. Машина у нас малолітражна, дводверний старенький Сітроен. І навіть на повному баку далеко не поїдеш. Я благала Бога, щоб вистачило до наступної заправки. А на заправках стояли величезні черги. І бензин давали не до повного бака.

У Львові, де вже вили сирени, ми переночували вдома, а наступного дня вирішили їхати далі. Знаючи про черги на КПП, стали моніторити ситуацію на кордоні та вибрали пункт, у якому можна перетинати кордон і на машині, і пішки - КПП Грушев. Їхали туди теж не забитими трасами, а путівцями, орієнтуючись по старих картах. На кордоні ми були о дев'ятій вечора, а наступного дня о 15 годині вже її перетнули.

Чоловік на кордоні вийшов із машини та на попутках поїхав назад. Нині він уже у теробороні, захищає Львів. А я одна з дітьми поїхала далі. За кермом я менше року, досвіду далеко їздити у мене зовсім немає, але у стресі, рятуючи своїх дітей, жінка чого тільки не зробить. А тут у Берліні нас прийняла моя подруга. Вона раніше навчалася на факультеті іноземних мов в Україні, а тепер уже 19 років живе у Німеччині - спочатку продовжувала тут навчання, потім працювала, потім вийшла заміж".

Як у Європі зустрічають українських біженців

Пропустити розділ Більше за темою