Бабин Яр: між Голокостом, антисемітизмом у СРСР і забуттям

Фільм Сергія Лозниці "Бабин Яр. Контекст", знятий за підтримки Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" і змонтований з документальної хроніки 1941-1946 років, розповідає про події, що передували розстрілу нацистами 33 771 єврея в окупованому Києві 29-30 вересня 1941 року. Прем'єра картини відбулася на Каннському кінофестивалі, де "Бабин Яр. Контекст" отримав приз "Золоте око".

Напередодні 80-річчя катастрофи в Бабиному Яру DW поговорила з режисером про роботу над стрічкою, Голокост в СРСР, забуття, антисемітизм і необхідність говорити правду, аби не допустити повторення трагедії.

DW: Ви займаєтеся цією темою майже 10 років - у 2012 році ви збиралися знімати ігровий фільм про цю трагедію. Як народилася ця ідея?

Сергій Лозниця: Я виріс у Києві, на Нивках, в районі поруч з Бабиним Яром. Навчався плавати в басейні "Авангард", побудованому в кінці 60-их як частина спортивного комплексу, що мав з'явитися на місці розстрілів євреїв. Потім будівництво зупинили, все засипали і зробили там парк, знищивши єврейське кладовище. Я повертався додому з басейну пішки, мій шлях пролягав через цей парк, і іноді я натикався на дивні камені з написами загадковою мовою. Тоді я й гадки не мав, що це - уламки єврейських могил. Але питання в моїй дитячій голові виникали: що це, звідки це?

Читайте також: Наймолодшій жертві Бабиного Яру було два дні - Анна Фурман

Пізніше на цьому місці з'явився камінь з написом, що тут буде пам'ятник "радянським громадянам, розстріляним в Бабиному Яру". Тоді я, напевно, вперше дізнався про трагедію, що тут сталася. У школі ніхто нічого не розповідав. У 1976 році в парку встановили потворний радянський пам'ятник - я добре пам'ятаю його появу.

А приблизно в 1988 році я прочитав книгу Анатолія Кузнецова "Бабин Яр", і вона мене вразила. Тоді я ще не думав, що стану кінорежисером. Коли ж я почав знімати ігрове кіно, одним з перших сценаріїв, які я задумав, була історія Діни Проничевої, що врятувалася з Бабиного Яру. Першу версію сценарію я написав в 2012 році. Провів досить серйозну роботу, кілька років займався тільки пошуком матеріалів в архівах, працював з істориками, фахівцями з історії Києва в епоху німецької окупації.

Чим більше я дізнавався про трагедію, тим ясніше ставало, що у мого фільму не може бути одного головного героя або групи героїв, як це заведено в традиційному кінематографічному наративі. Форма і структура сценарію поступово трансформувалася, і зрештою я прийшов до наративу, що складається з окремих епізодів, які представляють усі основні сили, що грали ту чи іншу роль в катастрофі Бабиного Яру: німці, радянська армія, НКВС, націоналісти, євреї, жителі Києва. Я збирався почати зйомки ігрової картини "Бабин Яр" влітку 2020 року.

А як вийшло, що першим з'явився монтажний документальний фільм, зібраний з архівної кінохроніки?

Почалася пандемія, і ми змушені були відкласти зйомки. Це дуже складна історична картина з величезною кількістю локацій, з тисячами акторів масових сцен, з міжнародною знімальною групою і так далі. Незадовго до початку пандемії, взимку 2020 року, Ілля Хржановський, художній керівник Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" у Києві, запропонував мені зробити для меморіалу проєкт. До цього часу я вже працював з архівними матеріалами - хотів поставити в ігровий фільм сцени, змонтовані з документальної хроніки. І я запропонував Іллі зробити інсталяції з архівних епізодів.

Ми працювали з архівами кількох країн, і мені вдалося знайти унікальні кадри, зняті абсолютно різними людьми: і операторами німецьких рот пропаганди, і радянськими військовими операторами, і німецькими офіцерами і солдатами, у яких були аматорські камери, і вони на дозвіллі знімали "відеощоденники" свого походу на схід.

У німецькому Бундесархіві (Федеральний архів Німеччини - Ред.) нам вдалося знайти кадри погрому у Львові. Це абсолютно унікальний матеріал, який ми оцифрували і відреставрували. Також виявили дуже багато матеріалів про радянських військовополонених. Чим далі я працював над епізодами для інсталяції, тим ясніше розумів, що з цих епізодів у мене вибудовується повнометражна документальна картина.

В яких архівах ви шукали відеохроніку для фільму?

Першим був архів Пшеничного в Києві, де, окрім хроніки перших місяців війни і прекрасних зйомок Києва, я виявив радянський кіножурнал тривалістю 17 хвилин про Київський процес 1946 року (судовий процес над 15 нацистськими злочинцями, які скоїли злочини в Україні в 1941-44 роках - Ред.). А всі матеріали з цього процесу - три години зйомки - знайшлися в Російському державному архіві кінофотодокументів в Красногорську. І серед цих матеріалів було зняте повністю свідоцтво Діни Проничевої, яка врятувалася з Бабиного Яру.

Взагалі радянських матеріалів про перші місяці війни не так багато, а німці знімали дуже активно, зокрема й на передовій. Дуже важливим був Бундесархів. У ньому ми працювали два роки, тому що там гори матеріалів. Я за назвами дивізій і корпусів, які увійшли на територію Радянського Союзу, за траєкторіями їхнього руху визначав, матеріали якого німецького підрозділу мені потрібні, і подекуди знаходив унікальні кадри. Є, наприклад, неймовірна в художньому сенсі зйомка: перші місяці війни, якесь селище, спалені будинки, радянські військовополонені, німецькі солдати, гармати, коні, танки, - все разом. Це знято не для пропаганди, хтось знімав для себе - приголомшливі кольорові кадри.

Ще ми працювали з приватною колекцією Карла Геффкеса (Karl Höffkes) і з регіональними німецькими архівами - там теж можна знайти аматорські зйомки. Наприклад, в Штутгартському земельному архіві я виявив рідкісні кадри першого вибуху на Хрещатику - їх абсолютно випадково зробив німецький офіцер, який в цей день, 24 вересня, перебував у Києві саме в цьому місці і знімав на камеру все, що відбувалося навколо.

Події до і після трагедії в Бабиному Яру подано у вигляді документальної кінохроніки. Зйомок розстрілів в Бабиному Яру не існує в принципі - замість цього на екрані уповільнений фоторяд з фотографій німецького фотографа Йоганнеса Гелле (Johannes Hähle), знятих наступного дня А слідом за ними - розтягнута в кадрі довга цитата з нарису Василя Гроссмана "Україна без євреїв". Ця частина фільму різко контрастує з його загальною стилістикою. Чому ви включили цю цитату в картину?

Для мене фільм склався в той момент, коли я знайшов есе Василя Гроссмана. На території колишнього Радянського Союзу воно було опубліковано російською мовою повністю тільки один раз - в ризькому єврейському журналі "Століття" в 1991 році. А до цього перша частина есе, перекладена на їдиш, з'явилася в 1943 році в газеті "Ейнікайт", яка видавалася Єврейським антифашистським комітетом.

І в есе "Україна без євреїв" Гроссман дуже точно пише про те, що сталося. На таке визначення я не натрапляв ніде. Він говорить про те, що був знищений, викорчуваний з коренем цілий народ. Народ, який жив на цій землі майже п'ять століть, було стерто з її лиця. Це практично біблійний текст, який не можна читати без сліз. У фільмі я цитую великий фрагмент з есе Гроссмана. Це, якщо хочете, стейтмент - цей текст мають прочитати. І для мене це кульмінація картини - рівно на її середині. А далі - післямова.

У фільмі повністю відсутні коментарі - на екрані лише кадри кінохроніки і мінімум титрів, що пояснюють події. Але в тому, як змонтовані епізоди, в тому, як вони вибудовані, авторський погляд дуже відчутний. Який він був, ваш авторський задум?

Я будував картину таким чином, аби вона викликала сильне переживання, сильну емоцію. У мене є наївна віра в те, що, якщо людина переживе цю емоцію - під час перегляду або пізніше, згадуючи побачене, - може бути, вона задумається над тим, що робила б сама за таких диких обставин. І якщо раптом вона коли-небудь зіткнеться з чимось подібним, може бути, пережите відчуття трагедії якось дасть про себе знати, утримає цю людину від злочину.

В одному з інтерв'ю ви сказали, що Бабин Яр - це символ Голокосту на території Радянського Союзу. Але в радянській історіографії було заведено вважати, що в Бабиному Яру загинули не євреї, а радянські громадяни. Чому за часів СРСР пам'ять про вбивство євреїв у Бабиному Яру була практично розмита?

На мою думку, це гранично ясно - тому що Радянський Союз був антисемітською державою. Всі його правителі були антисемітами. Тон задав ще Сталін, який відразу після війни почав готувати великий Голокост в Радянському Союзі зі знищенням євреїв як внутрішніх ворогів - спираючись на розлитий в радянському просторі антисемітизм, який активно підігрівався.

І ця "традиція" сформувалася і збереглася - і при Хрущові, і в подальшому. А взагалі це тема для істориків - впевнений, що питання будівництва пам'ятника розглядалися в ЦК Компартії України, тому було б цікаво підняти всі документи, пов'язані з Бабиним Яром. Припускаю, що така робота вже була проведена.

Меморіалу в пам'ять про вбитих в Бабиному Яру євреїв не було протягом майже 80 років після трагедії. До того ж 30 років з них - це роки незалежності України. І навіть зараз робота Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" викликає активну протидію деяких "представників прогресивної громадськості" в Україні. Чим це можна пояснити?

Меморіальний комплекс за 30 років не з'явився тому, що для цього необхідна була, по-перше, політична воля тих, хто керував Україною. А її, як видно, не було. По-друге, для цього необхідна була воля киян. Адже ця трагедія сталася в Києві, а, значить, відповідальність лежить, в тому числі, і на всіх його жителях. Це ж страшна пляма на місті. Але я, на жаль, не бачу у моїх співгромадян пристрасного бажання пам'ятати про трагедію і зберігати цю пам'ять.

У 2004 році була зроблена спроба створити в Бабиному Яру державний "український меморіал" - знову-таки, не сказавши всієї правди про те, що це було, перш за все, місце знищення євреїв, яких розстрілювали тільки за те, що вони - євреї. Ця спроба не вдалася.

Сьогодні, коли команда Іллі Хржановського робить таку важливу і потрібну роботу, прихильники "альтернативного меморіалу" намагаються їм якимось чином перешкодити, обмовити, звинуватити. Мене це вражає - замість того, щоб займатися творенням, люди займаються руйнуванням.

Читайте також: Що не подобається українцям у меморіалі "Бабин Яр" - і до чого тут "Дау"

Участь місцевого населення в злочинах Голокосту - дуже чутлива для України тема. У картині є кадри кінохроніки, де жителі Львова зустрічають нацистів квітами, де кияни розвішують плакати "Гітлер - визволитель". Ви не боїтеся, що після показу фільму в Україні вас звинуватять в провокації?

Я вважаю, що люди, які дивитимуться фільм, володіють здоровим глуздом. Колабораціонізм - вкрай болюча тема, він існував в кожній окупованій нацистами країні. Нічого унікального в цьому немає. Однак досвід роботи з історією колабораціонізму і з пам'яттю про неї у кожної країни свій. На мій погляд, люди повинні знати правду.

На території колишнього СРСР під час Другої світової війни було знищено два мільйона 900 тисяч євреїв - вижило менше одного відсотка. На території України до війни жили приблизно півтора мільйона євреїв. Вбити таку кількість людей силами тільки айнзацгруп - якими б жвавими і енергійними вони не були - неможливо.

Один з провідних істориків Голокосту, Тімоті Снайдер, в книзі "Переформатування нації" пише про те, що жодна німецька айнзацгрупа самостійно не зібрала б по всіх містах, селищах і селах України таку кількість євреїв. Цим збором займалися 12-18 тисяч місцевих поліцейських, які потім брали участь і в розстрілах.

Відомо, що місцеві жителі доносили на євреїв, видавали їх німцям, а іноді і самостійно проводили каральні операції. В архівах СБУ, з якими я працював, є історія про те, як після розстрілів у Бабиному Яру жителі Подолу вирушили шукати вцілілих євреїв. Знайшли 12-13 осіб, головним чином бабусь, які не були в змозі пересуватися, викопали яму на перетині двох вулиць, і в цій ямі забили їх камінням і засипали землею. Після визволення Києва у 1943 році цих людей повісили, а перед цим вони дали докладні свідчення на суді.

Я читав протоколи допитів: "Запишіть, будь ласка, що моя дружина не брала участь у побитті - вона тільки знімала чоботи". На місці цього звірячого злочину повинна стояти меморіальна табличка або меморіальний знак, але про нього ніхто не знає. Але ж таких історій, повірте мені, було достатньо.

Можна було очікувати, що заключними у фільмі стануть кадри Київського процесу 1946 року і сцена повішення засуджених до страти німців. Чому ви вирішили завершити його кадрами 1952 року, де Бабин Яр за рішенням Київської міськради заливають сумішшю води і будівельного ґрунту?

Я зі самого початку збирався закінчити фільм кадрами замиву Бабиного Яру. Для мене ця картина - про забуття. Про трагедію, яка була забута. Мені здається, що переважне ставлення до вбивства в Бабиному Яру - байдужість. Якщо вийти сьогодні до Бабиного Яру і запитати у людей, що живуть в будинках, побудованих на місці розстрілів, чи потрібен меморіал, чи потрібно якось про цю історію говорити, розповісти правду про те, що відбувалося, я впевнений, що більшість відверто скаже, що їх це не цікавить.

Це дуже невтішний прогноз...

Так просто згадувати нікому. До війни в Києві жив мільйон людей, і чверть з них, 25 відсотків, були євреями. Якби зараз в місті жили 250 тисяч євреїв, думаю, до цієї історії було б зовсім інше ставлення. На жаль, ми продовжуємо жити в суспільстві, де люди ідентифікують себе, зараховують до себе до груп за етнічним походженням.

Яким, на ваш погляд, є головний урок, що ми повинні винести з трагедії Бабиного Яру?

Я думаю, що люди повинні дізнатися правду про те, що відбувалося. Як на цій землі трапилася така катастрофа, чому. Люди повинні розуміти механізми, які призвели до неї, щоб не допустити її повторення. Для цього потрібна правда. Бо, якщо цього не відбудеться, ця трагедія буде переслідувати, як привид, і не дасть можливості розвиватися далі.

Попри те, що в Німеччині була проведена велика робота в плані культури пам'яті та історичної відповідальності, Бабин Яр не займає велике місце в цьому наративі. Тема розстрілів євреїв у Східній Європі сучасному жителю ФРН не особливо добре відома. Як ви думаєте, якою буде реакція в Німеччині на ваш фільм?

Я не знаю. Але я можу розповісти, який у мене був досвід, коли ми озвучували фільм. Ми робили картину в Литві, у Вільнюсі, і мій асистент запросив осіб десять німців, що живуть і працюють в місті, для озвучування кількох сцен. Ніхто з них не був професійним актором, нам просто потрібні були носії мови. Озвучувати, як ви розумієте, потрібно було злочинців: таких, наприклад, як генерал-губернатор Польського Губернаторства Ганс Франк (Hans Frank). І всі ці десять німців, яких ми запросили, охоче з нами співпрацювали і дякували за те, що ми робимо таку важливу і потрібну картину про історичну трагедію. Говорили, що пишаються тим, що змогли нам допомогти.

Я впевнений, що країні, в якій пропрацювана ця тема, де жива пам'ять про трагедію Голокосту, буде дуже складно повернутися до злочинної політики - не важливо, проти євреїв чи якоїсь іншої меншини. Тому дуже важливо створювати в Україні такі інституції, як меморіал, проводити величезну наукову, культурну та просвітницьку роботу. Вважаю, Україна на самому початку цього шляху. Через 80 років.