Як 13-річний Сашко пережив російський полон і розшукує маму

У свої 13 років Сашко Радчук вже пережив тяжке осколкове поранення в окупації, полон росіян і втрату всіх контактів з матір'ю, яку він шукає вже протягом майже двох років. Жінку російські окупанти забрали в полон у квітні 2022-го року поблизу Маріуполя. Тоді хлопчика розлучили з найближчою людиною, а після - місяць силоміць утримували у лікарні Донецька. Його дивом вдалося врятувати і повернути в Україну. Як підліток заручається підтримкою міжнародних лідерів та організацій, аби витягти свою матір з полону - Сашко розповів DW.

Початок російської окупації, поранення і полон

"Виїхати не вийшло. Ми думали пересидіти і тоді виїхати. Вже було чути вибухи. У нас було мало їжі, ми ховалися в підвалі будинку", - так перші дні повномасштабного вторгнення РФ у Маріуполі пригадує Сашко Радчук. У розмові з DW про пережите хлопець показує фото з мамою, сестричкою та вітчимом, який поповнив лави ЗСУ відразу із початком російського нападу 24 лютого 2022-го. А Сашко, його мама - Сніжана Козлова, та 3-річна сестричка Вікторія були змушені лишитися у Маріуполі: очікували на можливість евакуюватися з міста. Однак такої оказії не випало ні за кілька тижнів, ні за місяць.

Усе змінила подія, яка сталася 24 березня, каже Сашко. Того дня у місті був потужний обстріл. Хлопчик був на подвір'ї, біля мангала. Почувши перший вибух, він побіг на другий поверх будинку, аби забрати звідти сестричку. Її там не виявилося, а сам Сашко дивом вижив і вцілів. "І тут міна на мій будинок впала. І у мене в оці почало дуже пекти", - згадує підліток перші миті після поранення. Уламок від снаряда серйозно уразив око Сашкові. Єдиними лікарями, які залишалися у місті, були військові медики. До них, не взявши документів і лишивши меншу дитину у батьків чоловіка, Сніжана екстрено повезла сина в укриття на завод Ілліча. На той час там перебували сотні українських захисників, зокрема підрозділи 36-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ. Сніжана Козлова та її син провели разом з військовими у бункері без світла та зв'язку більше двох тижнів.

"Я хотів мультики завантажити. Уявляєте, останню гру свою видалив! І бракувало пам'яті на телефоні. Це був капець! Не було інтернету",  - пригадує Сашко. Втім, хлопець каже, що час в укритті з мамою проводив з користю: доглядали за українськими бійцями, приносили їм питну воду, розмовляли із пораненими та кликали лікарів за потреби.

В цей час на Чернігівщині бабуся хлопчика, Людмила Сірик, розшукувала доньку та онука: писала повідомлення, телефонувала і зверталася по допомогу до місцевої влади Чернігова, на підступах до якого вже стояли російські війська. "Сніжана подзвонила мені 24 лютого. Вони мали виїхати до мене на Чернігівщину. Потім зв'язок обірвався. Я думала, може, їх вивозять десь. А згодом зрозуміла, що вони, мабуть, так і залишилися в Маріуполі",  - розповідає жінка.

12 квітня 2022 року завод імені Ілліча у Маріуполі був повністю оточений російськими силами. З усіма українськими захисниками здатися в полон РФ довелося і Сашкові та його мамі.

"Ми вийшли. Це було вночі, але я бачив розгромлені будинки навкруги. Нас посадили з мамою в російський КАМАЗ. Було дуже страшно. Але я думав, що нас відпустять, бо ми ж цивільні",- пригадує хлопчик з розчаруванням в голосі. Військова машина РФ привезла його з мамою до фільтраційного табору у селі Безіменне, неподалік від Маріуполя. Сніжану Козлову одразу забрали на кількагодинний допит. Весь час її син чекав в одному з ангарів. Але мами він так більше і не побачив. На ранок Сашка забрала пара невідомих осіб: повідомили, що везуть в лікарню Донецька нібито на лікування. Втім, жодної допомоги хлопцю не надали, натомість пізніше пообіцяли відправити до дитбудинку в Росії.

Читайте також: "Росія викрадає дітей, щоб путінізувати їх"

Довгий шлях до свободи

"Я думав, що це вони так жартують, що маму повернуть дуже швидко. Мені було дуже страшно без неї. Вони якісь "поїхавші" на голову. Який їм сенс було це робити?", - емоційно запитує Сашко. Протягом місяця перебування в донецькій лікарні проблеми з пораненим оком у хлопчика погіршувалися: він ним майже нічого не бачив. Але допомоги Сашкові не надали. Коли хлопчику почали пропонувати поїздку в оздоровчий табір з іншими українськими дітьми, яких тримали на першому поверсі медзакладу, він рішуче відмовився і одразу почав шукати спосіб зв'язатися з бабусею. Мобільний телефон у Сашка забрали. Але одного дня хлопчик вмовив одну з пацієнток лікарні дати йому телефон і вперше зміг задзвонити. 

"Душа чує, що рідна дитина десь мене шукає! І тут мені дзвонить Саша і каже: "Бабусю, крім тебе, мене не забере звідси ніхто", - згадує дзвінок і перші слова онука Людмила Сірик. Жінка встигла записати на клаптику паперу адресу лікарні, де був Сашко, зібрала усі документи та вирушила по онука в окупований Донецьк. Написати чи подзвонити бабусі ще раз Сашкові не дозволили. Зрештою через балтійські країни та територію Росії Людмила змогла дістатися окупованого Донбасу. Там у травні 2022-го відбулася її зустріч з Сашком. Одразу після цього вони вирушили додому назад - через Росію.

"Дорога була дуже довга. Коли їхали оце по Росії, там таке собі все. Ну, старе, та й забуте Богом, всім на світі. Оце наче село якесь!", - згадує Сашко. Хлопчик найбільше нервував під час перетину кордону РФ і Латвії. Російські прикордонники довго допитували його бабусю під час виїзду, перевіряли телефон та фотографії у соцмережах, а ще питали, чому так швидко покидають Росію, каже Людмила. Але бабуся та онук таки виїхали з РФ.

Читайте також: Повернення депортованих у РФ дітей: дорого, складно, небезпечно

Які шанси відшукати маму Сашка?

По приїзді на Чернігівщину Людмила з онуком взялися разом шукати маму хлопчика. Спершу фото Сніжани публікували у онлайн-групах родичів зниклих безвісти українців, потім - писали десятки листів у Міжнародне інформаційне бюро та до президента України з проханням допомогти з розшуком. Торік Сашко Радчук особисто їздив до швейцарського Давоса на Всесвітній економічний форум, де просив польського президента Анджея Дуду та тодішнього британського прем'єр-міністра Бориса Джонсона допомогти у його справі.

"Я спеціально і з Дудою, і з Джонсоном фотографувався. Щоб мене запам'ятали. Вони ж можуть дуже легко допомогти. У них дуже великий вплив", - каже Сашко. Втім, наразі жодної нової інформації про долю Сніжани Козлової після квітня 2022-го року її син не має. Є лише списки полонених, яких забрали росіяни у день розлуки хлопчика з мамою. Ці списки Людмила Сірик з онуком знайшли в одному з інтернет-форумів для родичів зниклих безвісти. Це стало зачіпкою та надією для обох.

"Мені постійно чулося, коли я на вулиці ходив, що мама мене гукала. Я обертався. Думав, може вона прийшла до мене", - розповідає хлопчик і запевняє, що не втрачає надії на возз'єднання родини. У день зустрічі з DW Сашко і його бабуся роблять чергову спробу вийти на слід Сніжани Козлової. У Києві їх приймає на індивідуальну консультацію керівник волонтерських груп розшуку зниклих українців громадської організації "Патріот" Олег Котенко. Торік він обіймав посаду Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти. Проаналізувавши усі наявні документи та свідчення Сашка, Котенко припускає, що найвірогідніше місцеперебування мами хлопчика - це тюрма для військовополнених у Таганрозі, куди відвезли інших встановлених полонених з Маріуполя. 

"Те, що малого повернули, це уже щастя. А маму, скоріше за все, росіяни вважають військовою. Я знаю, це 501 батальйон 36-ї бригади ЗСУ. Вони були на заводі імені Ілліча. Але я вперше почув про те, що там були ще й цивільні", - констатує Котенко і додає, що зараз Україна веде активні перемовини через міжнародні організації щодо обміну цивільних полонених, яких утримує РФ. Аби пришвидшити процес, каже Котенко, родичам зниклих безвісти або полонених варто оперативно звертатися як до Уповноваженого ВР з прав людини, національної поліції та до волонтерських пошукових груп в Україні, так і одразу до кількох міжнародних організацій: в Міжнародне інформаційне бюро та до Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

Читайте також: Режисер фільму "20 днів в Маріуполі": Коли я знімав, я плакав

Щоб офіційно подати запит на інформацію про маму Сашка у міжнародні організації, а ті - в РФ, волонтери допомагають хлопчику і його бабусі правильно оформити документи. На розшук за цими даними можуть піти тижні й місяці. За той час хлопець готується далі боротися за власний зір після поранення і пережити чергову операцію на оці у київській лікарні.

"У мене є така мрія: одужати і в майбутньому стати пожежним, щоб рятувати інших людей", - каже підліток. Хлопець впевнений, що матір ним пишатиметься, коли зустрінуться. А доти, зізнався DW Сашко, він дає інтерв'ю з надією на хоча б найменший шанс того, що Сніжана Козлова теж прочитає цю історію.