11-річний Ілля з Маріуполя: втеча з пекла війни і депортації

Одинадцятирічний Ілля пригадує, як одного вечора він та його матір вийшли з підвалу, щоб попросити у сусіда води та їжі. Майже все навколо було в руїнах, з усіх боків лунали постріли. "Ми не встигли добігти до сусіда, - розповідає хлопчик. - Неподалік вдарила ракета. Мама впала на лоб. Наступного дня вона померла".

Ілля, родом з Маріуполя, розповідає цю історію механічно - так, ніби він завчив її напам'ять й ніби вона не його власна. Під час тримісячної облоги Маріуполя на початку війни Росії проти України російська армія майже повністю зруйнувала це місто і вбила десятки тисяч мирних жителів. Серед них була і мама Іллі - Наталія Матвієнко.

Вона померла 21 березня 2022 року, за кілька тижнів до дев'ятого дня народження Іллі. Самого хлопчика під час ракетного удару було серйозно поранено у праву ногу. Російські солдати знайшли його невдовзі після обстрілу і забрали, його перевезли до лікарні в окупованому Донецьку. Хлопчика мали передати в російську сім'ю, але його бабуся, яка з 2017 року живе в Ужгороді, змогла забрати його з Донецька. Незабаром після цього Ілля дав свідчення розслідувачам у Міжнародному кримінальному суді у Гаазі. Ці свідчення сприяли видачі ордера на арешт президента Росії Володимира Путіна та дитячої омбудсменки РФ Марії Львової-Бєлової.

Ілля - один з тисяч українських дітей, які починаючи з лютого 2022 року були викрадені російськими солдатами або посадовими особами на окупованих територіях України. За офіційною українською оцінкою, кількість депортованих неповнолітніх становить близько 19 тисяч. Представниця Путіна Львова-Бєлова влітку 2023 року похвалилася, що російська влада вже "врятувала" 700 тисяч дітей з України. Україна поки що змогла повернути лише близько 400 викрадених дітей.

"Евакуація!"

До війни Ілля був звичайним українським хлопчиком і жив звичайним дитячим життям в Маріуполі. Він ходив у третій клас школи та жив зі мамою, яка виховувала його сама. Хлопчик пригадує, що любив ходити в кіно у вільний час і грати в парку зі своїм дядьком.

На другий день після початку російського нападу на Маріуполь він разом з матір'ю втік до центру міста. Кілька днів вони жили в готелі, а потім у бомбосховищі, розповідає Ілля. У якийсь момент його мати вирішила повернутися в пошуках їжі до будинку на околиці міста, в якому вони жили. Там майже все було зруйновано, але вони знайшли інший будинок з неушкодженим підвалом і деякими продуктами, де вони переховувалися кілька днів - до того фатального вечора, коли вони пішли до сусідів.

Ілля розповідає, що після того ракетного удару прибігла сусідка і занесла його тяжко поранену матір і його самого до своєї квартири. Він каже, що точно не пам'ятає, як померла його мати. На запитання про те, чи зміг він поговорити з нею перед її смертю, Ілля лише хитає головою. Наступного дня прийшли російські солдати, згадує він. "Евакуація!" - коротко пояснили вони і забрали хлопчика з собою. "Дорога до лікарні в Донецьку була жахливою, - згадує Ілля. - Моя поранена нога боліла так сильно, що я навіть не можу це описати".

У лікарні Іллі прооперували ногу. Там він розповів, що у нього є бабуся в Україні, яка може його забрати, але через кілька днів люди в лікарні сказали йому, що його мають забрати в нову сім'ю до Москви. "Я нічого не відповів, тому що не знав, чи мені можуть заподіяти шкоду, якщо я перечитиму", - каже хлопчик.

Поїздка бабусі з Ужгорода до Донецька

Ілля каже, що в лікарні разом з ним було багато інших дітей з України, туди приїжджали журналісти і знімали свої відеосюжети. І бабуся Іллі, Олена Матвієнко, випадково побачила в соціальних мережах ролик, в якому одним з героїв був її онук. Вона одразу ж зателефонувала до лікарні і сказала, що забере онука. Незабаром після цього вона вирушила до окупованого Донецька - з Ужгорода через Польщу, Литву, Білорусь і Росію.

Це була поїздка, про яку Олені Матвієнко дозволено розповідати небагато, - тоді повернення Іллі та ще однієї дівчинки було організовано за допомогою українського уряду та одного російського бізнесмена. Щоб не ставити під загрозу можливе повернення інших депортованих дітей у майбутньому, можна лише повідомити, що Ілля та його бабуся повернулися в Україну через Туреччину наприкінці квітня 2022 року. "Я плакала, коли перетинала з онуком кордон України", - пригадує Олена Матвієнко.

"Я повинен розповісти"

В Україні Ілля спочатку проходив курс реабілітації у лікарні Києва, де його відвідував особисто президент України Володимир Зеленський. Там до нього звернулася уповноважена президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар'я Герасимчук і запитала його, чи готовий він розповісти свою історію слідчим у Гаазі, на що Ілля погодився. Відтоді він давав свідчення не лише там, а й перед представниками ООН. Також він спілкувався з багатьма західними політиками, зокрема в США та Німеччині. "Я зрозумів, що повинен це зробити, - каже Ілля. - Щоб не було байдужих, щоб вони знали, що це не казка, а так було насправді".

Чи не надто боляче хлопчику щоразу переповідати свою історію? "Ні, - запевняє Ілля, - я зрозумів, що це моя доля, і тому не плачу. Я ніколи не плакав, коли розповідав її". Він говорить це по-дорослому і ніби відсторонено і додає, що його бабуся завжди плаче, коли розповідає про пережите.

"Я можу загинути. Це ж все-таки війна"

65-річна Олена Матвієнко є доброзичливою жінкою. Вона все життя пропрацювала в Маріуполі, зокрема й на металургійному комбінаті "Азовсталь", який став символом опору російським окупантам у 2022 році. У неї було четверо дітей. Один з синів загинув у 2014 році, воюючи проти російських окупантів на сході України. Після смерті єдиної доньки у 2022 році у неї залишилося двоє синів і онук Ілля. Сама вона переїхала з Маріуполя до Ужгорода у 2017 році, бо хотіла бути якомога далі від війни в так званих "ДНР" і "ЛНР". Вона отримує менше трьох тисяч гривень пенсії, частину якої щомісяця жертвує українським збройним силам. "Я б не проміняла Україну ні на що у світі. Але було б добре, якби ми могли отримувати трохи більшу пенсію", - каже жінка.

Ілля та його бабуся живуть у комунальній квартирі в Ужгороді, з ванною кімнатою загального користування. Вони мріють про нормальну ванну кімнату з душем і воліли б жити у власному маленькому будиночку. "Я сумую за морем, за піцою, яку купував щодня дорогою до школи, за містом. І, звичайно, за мамою. Дай Боже, щоб вона спочивала з миром", - каже хлопчик.

Ілля каже, що не вірить у те, що ордер на арешт Путіна щось дасть. "Він ідіот, але принаймні він знає, що більше не може нікуди поїхати", - каже він. Сам хлопчик хоче стати лікарем, коли виросте. "Я не знаю, чи зможу це зробити, тому що я відчуваю безнадійність. Але це моя мрія. Я можу загинути завтра, це все-таки війна", - зітхає Ілля Матвієнко.