Ірена Карпа: Натуральні антидепресанти
29 січня 2020 р.Якщо в Парижі забити у пошуковик Youtube "TEDx", першим результатом буде виступ із назвою "Самотність мій друг". Cпікер спершу говорить про неї, а потім і про те, як у 45 років зрозумів, що все життя жив лише так, аби відповідати уявленням про нього інших людей. А потім пропонував слухачам виконати відому вправу про банк, який щодня дає вам безповоротний кредит у 86 тисяч 400 євро, які не можна передати комусь, а слід витратити лише на себе, інакше опівночі вони безповоротно згорять. І що не факт, що банк завтра так само працюватиме - він може припинити свою роботу для вас назавжди в будь-який момент.
Ну, звісно ж, скажете ви, це про секунди в кожній добі нашого життя і про те, на що ми цей безцінний час бездумно тринькаємо - так, наче зібралися жити вічно. Не знаю, як вас, а мене страшенно лякають оці безповоротні дедлайни. Відразу ж стає совісно, що не винайшла зранку ліки від раку, не врятувала в обід тварин Австралії, а ввечері не покачала прес. А лише робила рутинну роботу, готувала рутинну вечерю, профукувала час у соцмережах, реагуючи на черговий хайп про чиновників, і верещала на дітей, що зависли перед телевізором замість робити сольфеджіо. Знайомо?..
Як не крути, а часу на задоволення нам або не вистачає за банальним робота-дім-робота, або, якщо він є, бо є пасивний дохід, наприклад, від оренди, або фріланс, людина собі його планує по-іншому - нас накриває страшне почуття провини за "неробство". І весь цей "успєшний успєх" і передерті в когось іншого думки про "усвідомленість і життя моментом" лишаються максимум у красивих сторіз. (Самій інколи страшно від того, наскільки всі ці мої цукерково-прекрасні знайомі "інфлуенсери" бувають заздрісними, подавленими і просто депресивними в оффлайновому житті).
Днями моя 8-річна донька відповідала на "20 запитань про маму" - чим ви з мамою схожі, що мама найбільше любить робити, за що ти мамою пишаєшся, ким би вона була, якби була героєм мультика тощо. (Раджу: спробуйте. Здивуєтесь). Так от - мало того, що в мультику я була б Пеґасом (ну хоч не Свинка Пепа, зітхнула я), так ще й моє улюблене заняття - гуляти з собакою! Тобто не таке вже у мене й зле лице при тому, що я виводжу цю знедолену тваринну істоту справляти її потреби, бо більше бажаючих на це діло нема?..
А зрештою, не така вже мала й не права. Це коли у вас "нормальна" робота, можна частину того 86-тисячного щоденного капіталу віддавати хобі штибу музики, малювання чи складання віршів. А коли твоя творча робота стає твоєю основною - де взяти хобі? Пішла б на бухгалтерські курси, але з математикою туго. Того, видно, й завела собаку. І, якщо вже зовсім чесно, собаку завела з цілком егоїстичною метою: мати безвідмовне виправдання тікати в ліс, коли заманеться. І там, кидаючи ломаку чи милуючись, як вона бігає за воронами, безсовісно й безповоротно спускати в пісок свій 86-тисячний капітал…
Тут би вже вам знизати плечима і сказати: от дурепа, хрестиком би вишивала краще. Можливо. Вишивання - це ж медитація, дрібна моторика і все таке, не одна геніальна ідея за цим страшним "жіночим" ділом прийшла у голови сестер Бронте. Але ж бувають люди, для яких джоґінг - найкраща медитація, а підіймання штанги й інтенсивне присідання - розрядка не гірша за йогу. І хтось розслабляється, гладячи ввечері кота за чашкою какао і старим фільмом, а інший - ганяючи зі швидкими й сильними тваринами на волі, бо їхнє щастя від руху передається і вам (кажу це як авторитетний Пеґас із псом на поводку).
І взагалі - у будь-якій незрозумілій ситуації гладьте свого улюбленця. Доведено - це натуральний антидепресант. І його обов'язково варто записати у список найнеобхідніших речей для боротьби з зимовою апатією. Бо навіть якщо ви самі себе вважаєте втраченим для людства лузером, нікчемою, яка не виправдала власних надій і надій двоюрідної бабці, якщо ви до четвертої години дня ходите лохматі і з нечищеними зубами - ваш пес однаково вважатиме вас найсильнішим, найгарнішим, найпотрібнішим створінням із усіх, хто коли-небудь жив на Землі. Завівши собаку - я справді стала щасливішою. І це часом єдине джерело щастя, в якому я не сумніваюся. Навіть понурі парижани, ці найбільші споживачі антидепресантів у Європі, почали це розуміти - і дедалі частіше на вулиці можна побачити вишукано вдягненого мсьє чи шикарну мадам з буржуазного району, яка веде на поводку дворняжку, взяту з притулку. Все просто - контакт із улюбленою тварюкою - це задоволення в чистому вигляді. Просте, але таке необхідне для виживання нашої душі.
Це як піти на базар із повним гаманцем грошей і списком продуктів: ось корисна для здоров'я броколі, ось ситна картопля, там дієтичний кріль, тут зимові яблука, зелень, городина (руки обриваються, треба неодмінно купити собі сумку на колесах, імені бабці). І ось, коли ви вже стоїте в останній черзі за хорошим хлібом, взяти і тишком-нишком купити собі тістечко. Не корисне, калорійне, але ж таке лимонне, як сонце, і з біса смачне. А потім ще й жовтих троянд у понуру сіру вазу, погодившись із продавщицею, що так, у ці зимові дні так сильно хочеться світла, того саме жовті квіти в неї і розходяться найшвидше…
Тож укінці кожного дня можна просто себе запитати: а що я з тих 86 тисяч 400 євро витратив на те, що справді люблю?.. Хоча би щось одненьке взяв собі? (У мене звалу нема, як бачите: за версією Каї, я роблю "улюблену справу" щонайменше двічі на день - із собакою). А з часом цей список у будні можна збільшити й до трьох, а то й (ой мамо!) й до п'яти мікропозицій "безсовісного задоволення".
ПС. Я вже мовчу про вихідні - (та ж перестаньте вже геть усю суботу тратити на прибирання!)
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.