Печаль триватиме

У місті Таос, штат Нью-Мексико, 7 година ранку. Нічна тінь ще панує над горизонтом. Іній чіпляється пустельної трави, а довкола суцільна тиша і чутно лише цвіркунів.

Кім Санчез починає цей ранок з підходу до своїх поні - Доллі та Донні. "Доллі найдовше нікому не дозволяла себе гладити - колишній власник знущався над нею", - каже колишня жінка-військовослужбовець. Тепер поні довірливо дивиться на Кім своїми великими карими очима і залюбки дає себе погладити. Їй подобається це так само, як і перша порція сіна цього дня. 

Чимало тварин у минулому зазнали знущань. Тож, здається, що у цьому місці, де травматизовані колишні військові вчаться давати собі раду із жахами свого минулого, ці дві конячки опинились невипадково.

21 мільйон ветеранів

Кім Санчез розпочала цей проект у 2015-му році разом зі своїм партнером Доном Пітерсом, використавши як стартовий капітал спадок її померлого чоловіка Пола. В околицях Таоса проживає чимало колишніх військовослужбовців. Тут чимало малих ферм, де їхні мешканці ведуть вельми усамітнений спосіб життя. "Ветерани - вони такі. Вони більше не довіряють урядові, почуваються кинутими та зрадженими", - каже Кім.

Більше того, багато з них вважають, що травматичні для них війни були розпочаті урядом лише заради стабілізації нафтовидобувних регіонів десь далеко закордоном. "Самодостатнє життя - це своєрідний бойкот", - каже вона. У США 21 мільйон ветеранів. 60 тисяч з них - безхатченки. Це, здебільшого, чорношкірі та латиноамериканці.

Кім Санчез і Дон Пітерс назвали свій консультативний центр "Незабуті". В середині великого господарства стоїть коричневий будинок-асьєнда. Тривалий час він був порожнім. Тепер, якщо все піде за планом, в середині наступного року тут відкриються шість кімнат відпочинку. "Це дім для ветеранів та їхніх сімей. Місце, де ми зможемо зустрічатися й говорити, де ми зможемо надавати допомогу та втішати одне одного".

Кім каже, що тут ветерани та їхні рідні зможуть до п’яти днів безкоштовно жити і відпочивати. По середах тут готують їжу на спільній кухні і до цього процесу запрошують усіх. Проект існує за рахунок пожертв та допомоги добровольців. 

"Він мав повертатися в Ірак"

Сама Кім розпочала армійську службу у 20-річному віці, після навчання на факультетах теології та психології в Юджіні, штат Орегон. "Я мусила погасити кредит за навчання", - пояснює вона. Після нетривалого вишколу у Південній Кароліні її відправили до Німеччини. Спочатку до Кітцінгена, а відтак до Вюрцбурга. "Допомагати іншим мені завжди приносило задоволення. Тому цілком логічно, що мені доручили асистувати військовому капелану", - розповідає вона. Дівчина планувала поїздки та допомагала з підготовкою богослужінь.

На третій день своєї служби Кім познайомилась з Полом Тімоті Санчезом, з яким у неї зав'язався роман. Кім згадує про нього як про любов свого життя. На п'ятий рік своєї армійської служби Кім призначили відповідальною за організацію поминальних служб за полеглими солдатами. Взагалі роботи було достатньо для двох, але Кім виконувала її самотужки, організувавши 187 таких заходів у Німеччині. У її щоденниках є згадка про кожну з цих служб.

Іноді, зізнається Кім, її мучить безсоння, їй чується, як загиблі солдати розмовляють з нею, звинувачують у тому, що вона зробила замало для їхніх сімей та дітей. Кім не подобається те, що її життя тісно пов'язано зі смертю інших. Та про це ніхто не хоче чути. "В армії вчишся тому, щоби тримати голову донизу і йти вперед. Тих, хто демонструє емоції сприймають слабаками, а тих, хто зізнається в тому, що має страхи або напади паніки, - невдахами", - каже вона.

Кім залишила армію після того, як вони з Полом вирішили побратися. Вона перебралася до штату Нью-Йорк і влаштувалася на менеджерську посаду в компанії з виробництва косметики. Вона й досі згадує прощальні обійми Пола після Дня подяки 2006-го року. Він мав повертатися в Ірак. За півтора місяця в її двері постукали. "Я знала, що Пол загинув", - каже Кім Санчез. Їх шлюб тривав 14 місяців.

Втрата контролю

Кім була у повному відчаї. Пол завжди їй допомагав тримати "демонів під контролем". Тепер все вийшло з-під контролю. "Стає важко дихати і тебе переповнює страх смерті та самотності. Водночас тобі соромно, бо ти не в стані контролювати себе", - згадує вона.

Її руки та тіло вкриті татуюваннями квітів та яскравих метеликів. "Мені треба мати на собі щось гарне, щось таке, що мене тішить, коли я на це споглядаю. І це допомагає".

Знадобилося шість років і медична терапія для того, щоби Кім могла повернутися до вряди-годи нормального життя. У цьому їй допомагала мати та інша рідня. Кім скаржиться на відсутність підтримки з боку влади та армії. "Поки ми функціонуємо, вони використовують нас у своїх іграх. А коли ми виходимо з ладу, то залишаємося на самоті", - скаржиться жінка.

Для людей, що пережили подібну травму, важко мати інтимність та стосунки чи навіть жити поруч з іншими людьми. Бувають дні, коли Кім стає особливо важко, коли тіні минулого захоплюють настільки, що вона почувається повністю виснаженою. Кім лягає і часто залишається в ліжку аж до наступного ранку. "Тоді я встаю, бо знаю, що комусь потрібна. Знаю, що мої тварини мені зрадіють. Це єдине щастя, яке в мене тепер є".